Соціально-філософський аналіз поняття «психологічного благополуччя» показує, що воно розпочинає свій шлях ще за часів античності. Античні філософи оперують поняттям «щастя», розглядаючи психологічне благополуччя через його призму і визначаючи щастя як міру суб’єктивного благополуччя. Саме на основі традицій трактування даного поняття ще з найдавніших часів людина не тільки відбирала критерії для постановки цілей та встановлення пріоритетів життя, а й формулювала інші основні етичні принципи та важливі соціальні ідеї.
В античній філософії існувало два основних уявлення: гедоністичні (запровадив Аристипп з Кирени) та евдемоністичні (термін «евдемонія» введений Арістотелем). Евдемоністичне щастя пов'язане із зовнішніми факторами, зовнішньою оцінкою, тобто цей напрямок можна назвати об'єктивним. Об'єктивність його підтверджується етимологією слова «eudaimonia» («доля людини під заступництвом богів») [4].
Спочатку близьким до поняття «щастя» були слова «сприятлива доля», «везіння», що виникли устародавній етиці та трактувалися як «добра, блага доля», а в давньогрецьких міфах і філософських трактатах позначалися як «евдемонія». Цей термін отримав розвиток у творах Арістотеля і позначав «володіння вищими благами». Для передачі найвищого ступеня переживання щастя використовувалося поняття «блаженство», як задоволення найвищої міри, причому задоволення означало виключно внутрішні позитивні переживання. Для позначення позитивних умов життя застосовувалося також поняття «удача».
Вперше про роль особистості в усвідомленні міри щастя, вдалого життя заговорив Демокріт, підкреслюючи, що людина та її уява є внутрішніми умовами самозадоволення. На відміну від Демокріта, Платон, Сократ та їх послідовники вважали задоволення лише наслідком щасливого життя, яке полягало у володінні вищими благами [2].
Але саме завдяки Арістотелю розуміння «щастя» отримало складну систему вимог, серед яких – бажання, воля, виховання та освіта і, що особливо важливо, діяльнісне забарвлення, яке лежить в основі феліцитарного блага, коли щастя можливе тільки в результаті діяльності душі – «в повноті чесноти», що приносить людині насолоду й моральне задоволення. Звідси Арістотель виводить детермінованість мети та діяльності на тій підставі, що вище благо, будучи щастям, і є ціллю, а досконала ціль полягає в діяльності; в результаті, на його думку, доброчесна людина може володіти вищим благом [3].
Дана теорія перегукується з уявленнями про чесноти основоположника кінічної школи Антисфена, котрий у якості умов чесноти називав бажання і волю людини, включені Арістотелем у систему її детермінант. Таким чином, у міру осмислення дійсності й відображення її у світоглядних концепціях, уявлення людства про щастя, як форму благополуччя, зазнало розвитку від дофілософського поняття «сприятлива доля» через міфологічне «блаженство» до філософського «задоволення життям», правда, у двох системах координат: одна розглядає його як внутрішній стан (Демокріт), а інша – як володіння вищими благами (евдемонія). Виходячи зі сказаного, необхідно розглядати евдемонічне та гедоністичне розуміння питання про джерело щастя щодо його суб'єкта – зовнішнього або внутрішнього [5].
На думку Арістіппа з Кірени, як і всіх послідовників гедоністичного спрямування, вищим благом і цілями життя постають особисте задоволення, різноманітні чуттєві насолоди, що відрізняються своєю інтенсивністю. Далі зміст відповідного поняття через концепт «чеснота» розвивав Епікур, котрий, а услід за ним і його послідовники, вважав щастя найважливішою моральною метою, схильністю слідувати у вчинках нормам моралі для спокійної совісті. Крім того, у структуру чесноти він включає пізнання, як спосіб звільнення від невігластва, марновірства, і розум, як умову досягнення щастя на основі порівняння своїх дій. Пізніше Сенека виділив в якості джерела щастя й основної чесноти здатність людини слідувати моральним принципам і протистояти злу [1].
І вже значно пізніше гедоністичні ідеї розвивалися, наприклад, біхевіоризмом, психоаналізом і лягли в основу назви окремого напрямку сучасної психології – гедоністичного.
Варто також заначити, що кожен філософ античності, так чи інакше, торкався розуміння поняття щастя. Зокрема, ще в I ст. до н. е. римський філософ Варрон виявив 289 різних точок зору на щастя, і в кожному новому визначенні виділялася якась одна точна ідея, без якої щастя вважалося нездійсненним.
Короткий теоретичний аналіз дає підставу зробити висновок, що евдемоністичні теорії визнають як внутрішнє, так і зовнішнє джерела щастя, а вище благо в них може мати і моральну, і натуралістичну природу. Гедоністичні теорії визнавали щастя похідним від чесноти, а джерело щастя на цій підставі є внутрішнім за своїм походженням.
Джерела та література
- Дубко Е. Л. Идеал, справедливость, счастье / Е. Л. Дубко, В. А. Титов. – М.: МГУ, 1989. – 191 с.;
- Ивин А. А. Основы социальной философии / А. А. Ивин – М.: Высшая школа, 2005. – 400 с.;
- Карапетян Л. В. Теоретические подходы к пониманию субъективного благополучия / Л. В. Карапетян // Известия Уральского федерального университета. Сер. 1, Проблемы образования, науки и культуры. — 2014. — № 1 (123). — С. 171-182;
- Нешев К. Этика счастья / К. Нешев – М., 1982. – 64 с.;
- Урбанович Г. И. Генетическая характеристика лексико-семантического поля «Судьба, счастье, удача» в русском языке: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філ. наук : спец. 10.02.01 "Русский язык" / Урбанович Г. И. – М., 2007. – 31 с.;
