Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Однак кожна наука вивчає особистість, керуючись своїм предметом дослідження. В філософських та психологічних концепціях особистість – це людина, як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства. При всьому розмаїтті підходів до розуміння особистості традиційно виділяють такі аспекти цієї проблеми [2]: багатогранність феноменології особистості, що відображає об’єктивно існуюче розмаїття проявів людини в еволюції природи, історії суспільства, її власного життя; міждисциплінарний статус проблеми особистості; залежність розуміння особистості від образу людини, що існує в культурі і науці на певному етапі їх розвитку; невідповідність проявів індивіда та особистості в різних напрямках дослідження людини – в біогенетичному, соціогенетичному та персоногенетичному.
Загалом у дослідженні особистості виділяють три основних періоди дослідження: філософсько-літературний, клінічний та експериментальний. Філософсько-літературний пов’язують з поглядами давньогрецьких філософів та працями філософів Нового часу, шкіл французької і німецької філософії ХVIII та першої половини ХХ ст. З-поміж основних проблем особистості, які піднімалися науковцями в цей період, були питання співвідношення моральної і соціальної природи людини, її вчинків і поведінки, свободи і відповідальності та інше. На початку ХІХ ст. до вивчення проблеми особистості звертаються лікарі-психіатри. У своїх дослідженнях вони проводять систематичні спостереження за хворими, вивчаючи історію їх життя, задля кращого зрозуміння їхньої поведінки. Отже, в центрі уваги психіатрів опиняються особливості особистості, які виявляються у хворої людини в гіпертрофованому вигляді. У подальшому було встановлено, що відповідні особливості є помірно вираженими практично у всіх здорових людей.
Експериментальний етап у вивченні особистості розпочинається на початку ХХ ст. з досліджень Р. Кеттела, Г. Айзенка, О. Лазурського та інших. Якщо до цього часу психологи звертали увагу лише на дослідження пізнавальних процесів і станів людини, то тепер вони намагаються зробити свої дослідження експериментальними, вводять математико-статистичну обробку даних з метою перевірки гіпотез та отримання достовірних фактів. Важливою задачею цього етапу стала розробка надійних і валідних тестових методів оцінки нормальної особистості.
У вітчизняній психології найбільш відомі дослідження в галузі вивчення особистості пов’язані з теоретичними розробками представників шкіл Б.Г. Ананьєва, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна та інших [1].
Зокрема, Б.Г. Ананьєв запропонував концепцію людинознавства, яка об’єднала науки про людину в одне вчення. За автором особистість – це суспільний індивід, об’єкт і суб’єкт історичного процесу. Як відкрита система, людина, знаходячись у постійній взаємодії з природою і суспільством, здійснює індивідуальний розвиток своїх властивостей і стає особистістю з її соціальними зв’язками. Але водночас вона є і закритою системою унаслідок внутрішньо взаємопов’язаних властивостей особистості, індивіда і суб’єкта, що складають ядро його особистості [3].
А.Ф. Лазурський висунув положення про стосунки особистості, які є ядром особистості. Науковець пропонує класифікацію особистостей, згідно із типами їх ставлення до навколишньої дійсності. Загалом ідея стосунків особистості А.Ф. Лазурського стала відправною для багатьох вітчизняних психологів.
В.Н. Мясіщев у своїй теорії зазначає, що особистість, психіка і свідомість людини – це єдність відображення об’єктивної дійсності і ставлення людини до неї. Психологічні ставлення людини – це цілісна система індивідуальних, вибіркових, свідомих зв’язків особистості з різними сторонами об’єктивної дійсності: з явищами природи і світом речей; з людьми і суспільством; із собою як суб’єктом діяльності. Найважливішими видами ставлень автор вважав потреби, мотиви, емоційні ставлення. Домінуючим ставленням, яке визначає життєвий шлях особистості, є спрямованість [3].
О.М. Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом (спільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини). Людина вступає в історію як індивід, наділений природними властивостями і здібностями, а особистістю вона стає лише будучи суб’єктом суспільних стосунків. Згідно теорії О.М. Леонтьєва, особистість характеризують тільки ті психічні процеси й особливості, які сприяють здійсненню її діяльності. Саме ієрархія діяльностей утворює ядро особистості. Отже, особистість виступає як сукупність ієрархічних стосунків діяльностей [4].
Г.С. Костюк наголошує, що індивід стає особистістю в міру того як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції. Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ [4].
Таким чином, під особистістю розуміють соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально важливі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку й діяльність. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв’язків. У суспільстві реалізується особистість кожної людини.
Джерела та література:
- Асмолов А.Г. О предмете психологи личности // Вопросы психологии. 1983. № 6. – С.119-125.
- Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Мещеряков, В. Зинченко – М.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2006. – С. 263-266.
- Ленінградська школа. Концепція людинознавства Б.Г.Ананьєва [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://psychlib.com.ua/category/psyhologiya_osobystosti.htm. – Назва з екрану.
- Максименко С. Д. Генеза існування особистості. - К.: Вид-во ООО "КММ", 2006,- 240с. -С. 69-87.
