У психологiчнiй лiтературi поняття «Я-концепцiя» визначається як системне, iнтегральне й самоорганiзуюче утворення психiки. Це складна, пережита, багаторiвнева i багатокомпонентна система вираження ставлення особистостi до себе i до зовнiшнього свiту.
Водночас, важливо вiдзначити, що Я-концепцiя є динамiчним психологiчним утворенням, з яким узгоджуються почуття й емоцiї, вчинки i поведiнка особистостi. Зокрема, Р. Бернс динамiчним, процесуальним компонентом Я-концепцiї вважав емоцiйно-оцiнний компонент [1]. У психологiчнiй лiтературi вживаються рiзнi термiни для позначення цього компонента Я-концепцiї: емоцiйний (А. Деркач, Є. Селезньова), емоцiйно-оцiнний (О. Гуменюк), емоцiйно-цiннiсний (В. Моросанова, I. Чеснокова), емоцiйно-вольовий (В. Янчук) тощо.
Емоцiйно-оцiнний компонент є ядром «Я-концепцiї», до нього вiдносять самооцiнку, рiвень домагань, самоставлення. Найчастiше емоцiйний компонент Я-концепцiї розкривається через самооцiнку та самоставлення. Саме в них вiдображаються рiзнi емоцiйнi стани та переживання особистостi стосовно себе. Потрiбно зазначити, що у вiтчизнянiй i зарубiжнiй психологiчнiй лiтературi iснує термiнологiчна плутанина, що проявляється в ототожненнi самооцiнки та самоставлення, самооцiнки та образу Я, самооцiнки та Я-концепцiї [2].
Вiдсутнiсть єдиного бачення цих феноменiв породжує велику кiлькiсть понять, що використовуються в контекстi цих категорiй: узагальнена самооцiнка, самоповага, самоприйняття, емоцiйно-цiннiсне ставлення до себе, самовпевненiсть, вiдчуття власної гiдностi, самоефективнiсть, аутосимпатiя тощо.
Часто самоставлення розглядається як компонент самооцiнки. Зокрема, самооцiнку визначають як «ставлення до себе», яке поряд iз «пiзнанням себе» входить до самосвiдомостi (А. Захарова), як стiйку iнтеграцiю самопiзнання та ставлення до себе (I. Чеснокова). За В. Столiним, в Я-концепцiї слiд розмежовувати «Я-образ» та самоставлення, пiд яким вiн розумiє переживання, вiдносно стiйке вiдчуття, що пронизує самосприйняття та «Я-образ» [6]. На думку I. Кона, iснує «деякий спiльний знаменник, пiдсумковий вимiр «Я», що виражає мiру прийняття чи неприйняття iндивiдом самого себе, його позитивне чи негативне ставлення до себе, похiдне вiд сукупностi окремих самооцiнок, − ним є самоповага» [4]. Ми схиляємося до поглядiв, згiдно з якими в структурi емоцiйного компонента Я-концепцiї самооцiнка та самоповага розмежовуються як утворення, що мають власну специфiку (Л. Бороздiна, А. Деркач, О. Колишко та iн.). Вiдповiдно до самооцiнки формується самосприйняття i самоставлення людини: позитивне при високiй самооцiнцi, що забезпечує самоприйняття; негативне при низькiй самооцiнцi, що може провокувати заперечення й аутоагресiю. Таким чином, самооцiнка (матерiалом для якої є знання про себе), задає модус самоставлення. Ступiнь адекватностi «Я-концепцiї» пов’язаний з адекватнiстю самооцiнки особистостi. Вiд самооцiнки особистостi залежать її стосунки з оточуючими людьми, її креативнiсть, вимогливiсть до себе, ставлення до успiхiв i невдач, тим самим самооцiнка впливає на ефективнiсть дiяльностi особистостi, її подальший розвиток. Вихiдною точкою формування самооцiнки є соцiальна взаємодiя: вiдносини з iншими людьми в процесi дiяльностi та спiлкування. Пiзнаючи якостi iншої людини, особистiсть одержує необхiдну iнформацiю, яка дає змогу вiдпрацювати власну оцiнку. Пiзнiше оцiнка власного Я постiйно зiставляється особистiстю з тим, що вона бачить в iнших людях.
Як зазначає I. Чеснокова, ставлення особистостi до себе, формуючись внаслiдок дiяльностi самосвiдомостi, є водночас однiєю iз фундаментальних її властивостей, що значно впливає на формування змiстовної структури i форми прояву цiлої системи iнших психiчних властивостей особистостi. Адекватно усвiдомлене i послiдовне емоцiйно-цiннiсне ставлення особистостi до себе є центральною ланкою її внутрiшнього психiчного свiту, що створює його єднiсть i цiлiснiсть, погоджуючи i впорядковуючи внутрiшнi цiнностi особистостi, прийнятi нею щодо самої себе [7].
Емоцiйно-цiннiсне ставлення особистостi до себе формується на основi переживань, якi включенi в рацiональнi моменти самосвiдомостi. Емоцiйний «фонд» iндивiда складають рiзноманiтнi почуття, емоцiйнi стани, пережитi в рiзний час, у рiзних життєвих обставинах внаслiдок роздумiв про себе, розумiння самого себе тощо. Включаючись у самопiзнання, ця емоцiйна сфера самосвiдомостi на бiльш-менш зрiлому рiвнi розвитку робить його як за способом здiйснення, так i за своїм результатом бiльш тонким i досконалим i, включаючись в саморегуляцiю поведiнки, зумовлює її адекватнiсть i диференцiйованiсть [7].
Велика частина пережитого з сфери ставлення особистостi до себе в згорнутому виглядi переходить в сферу неусвiдомлюваного й iснує там у формi внутрiшнiх можливостей, емоцiйних резервiв, потенцiй i актуалiзується за певних умов, включаючись в емоцiйне життя особистостi в сьогоденнi, створюючи своєрiдну аперцепцiю її емоцiйного життя в майбутньому.
Структура феноменального «Я» залежить вiд характеру тих процесiв самопiзнання, результатом яких вона є. Водночас, процеси самопiзнання включенi в бiльш осяжнi процеси спiлкування людини з iншими людьми, в процеси дiяльностi суб’єкта. Вiд того, як зрозумiють цi процеси i яким, отже, постане в дослiдженнi сам суб’єкт, носiй самосвiдомостi, залежать i результати аналiзу будови його уявлень про себе, його «Я-утворююче», його ставлення до самого себе [6].
Розвинуте i диференцiйоване позитивне самоставлення припускає самоприйняття одночасно в двох цiннiсно-смислових позицiях, модусах особистостi: в модусi самоефективного, успiшного Я i в модусi спонтанного, люблячого, «теплого» Я. Парцiальне або фрагментарне самоставлення реалiзується за допомогою усiчення однiєю iз осей цiлiсного самоставлення – ауто симпатiї або самоповаги [5].
Характер самоставлення тiсно пов’язаний iз особливостями соцiального досвiду людини протягом її життя. Основи самоставлення закладаються в ранньому дитинствi, i основним фактором при цьому виступає характер дитячо-батькiвських вiдносин. У бiльш пiзньому вiцi на самоставлення впливає досвiд переживання травмiвних ситуацiй (госпiталiзацiя, смерть близької людини, розлучення, соцiальна неуспiшнiсть тощо. У дорослих самоставлення стає стiйкою особистiсною диспозицiєю, яка часто корелює з iншими ознаками психологiчної адаптацiї, причому нерiдко основу самоставлення визначає характер соцiальної самоiдентифiкацiї [3].
Визнання i прийняття усiх аспектiв свого автентичного Я на противагу «умовному самоприйняттю» забезпечує iнтегрованiсть Я-концепцiї, стверджує Я як мiрило самого себе i своєї позицiї в життєвому просторi. Внутрiшнiй дiалог тут виконують функцiї прояснення i затвердження самоiдентичностi, а його конкретнi форми, причини виникнення та мотиви вказують на ступiнь гармонiйностi / суперечливостi, зрiлостi самосвiдомостi. Як зазначає Є. Соколова, психологiчнi конфлiкти тодi стають перешкодою особистiсному зростанню i самоактуалiзацiї, коли переривається, «розщеплюється» взаємодiя, дiалог Я-утворюючих, кожне з яких, будучи iстотною частиною Я-концепцiї, силкується «заявити про себе», «заговорити», «бути почутим», але не приймається за своє, вiдторгається або захисно трансформується. Можливе виникнення конфлiкту мiж будь-якими, що утворилися внаслiдок дихотомiчного протиставлення, аспектами особистостi, якi втягнутi в реципрокнi вiдносини [5].
Таким чином, емоцiйно-оцiнний компонент є синтезом уявлень особистостi про себе та емоцiйно забарвленої їх оцiнки, що безумовно впливає на узагальнений образ Я i відповідно на цiлiснiсть, динамiчнiсть, вiдносну стабiльнiсть i усвiдомлюванiсть Я-концепцiї.
Джерела та література:
- Бернс Р. Развитие “Я – концепции” и воспитание. М.: Педагогика, 1986. 421 с.
- Зинько. Е. В. Соотношение характеристик самооцiнки и уровня притязаний / Психол. журн. 2006. Т. 27. № 4. С. 15–26.
- Каламаж Р.В. Самоставлення як складова частина емоцiйно-оцiнного компонента Я-концепцiї / Психологiчнi перспективи. Вип. 15. 2010. С. 72-81.
- Психология самосознания: хрестоматия. Самара: Бахрах. М. 2000. 672 с.
- Соколова Є.Т., Миколаєва В.В. Особливостi особистостi при прикордонних розладах i соматичних захворюваннях. М., Svr-Аргус, 1995. 268 с.
- Столин В. В. Самосознание личности. М.: Изд-во МГУ, 1983. 284 с.
- Чеснокова I. I. Проблема самосвiдомостi в психологiї. М., 1977. 384 с.
