Відомий іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет вважає, що відкриття суб’єктивності, має два глибоких історичних кореня: негативний – скептицизм (зокрема античний) і позитивний – християнство. Скептицизм, що став основою наукового пізнання і вчить людину не вірити в реальність зовнішнього світу в його видимості, та, як нагадує мислитель, «кожен скептик є лише початківцем», адже «зупиняється біля початку внутрішньої людини, залишаючи її незрячою».
Християнство ж обдаровує людину внутрішнім баченням через зв'язок з трансцендентним(Богом), який неспівмірний зі світом, але «живе серед нас». Християнство сприяло висуненню на перше місце суб’єктивності, для якої спілкування з трансцендентним є перетворенням існуючого (світу,суспільства,інших людей) в “ніщо” перед ним, як виявлення його справжнього сенсу, що дозволяє бути наодинці з трансцендентним, набуваючи тим самим істинне життя (звільняючись від несправжньої, мінливої реальності), що постає єдино можливим способом знання справжньої реальності. Та, як зауважує мислитель, в своєму прагненні наблизитися до трансцендентного внутрішнє Я здійснює те ж саме, що і скептик, який проводить процедуру сумніву (1;137). З цієї точки зору виявляється тотожність християнського мислителя Августина і засновника філософії нового часу Р.Декарта. Так, для християнського філософа Я існує постільки, поскільки усвідомлює (себе буттям), і яке є справжньою реальністю стосовно реальності речей зовнішнього світу, адже тільки у внутрішньому можливо віднайти трансцендентне (лише у внутрішній людині живе істина). З іншого боку, сумнів тлумачиться як своєрідне вигнання із справжньої реальності (райського стану довірливості до світу). Як пише вчений, згідно Книги Буття, коли перші люди стали вигнанцями, перше, що вони відкрили, були їх особистості, їх суб’єктивність, тобто власне існування як відмінне і чуже оточуючій реальності, і, втративши єдність з усім існуючим, суб’єктивність прагне усе захопити, увібрати в себе (Я-декартівське), перетворюючись в дещо самодостатнє, та при цьому втрачає життєвість.
Мислитель вважає, що відкриття реальності суб’єктивності підносить філософію на новий рівень, і без чого поступ був би неможливий, але який потребує подолання, щоб перейти на новий, зберігши все цінне. Я усе проблематизує, утверджуючи лише власне мислення, як новий спосіб буття, але ця рефлексія в дійсності є своєрідним створенням самого себе, є рухом до самого себе, активним проявом себе і надання самому собі буття. Новим етапом в осмисленні суб’єктивності є усвідомлення її діалогічності, проблемності, як необхідності виходу за свої межі у простір світу, як дотичність до абсолютно іншої реальності, тобто таким переходом до нового етапу є філософія особистості, яка (особистість) постає напруженим зв’язком внутрішнього і зовнішнього, точкою їх поєднання, подією, в якій оприсутнюється істина, адже «истина озаряет того, кто к ней стремится, в чьем разуме для нее приуготовлено место». А розум для Х.Ортеги-і-Гассета «в істинному і строгому сенсі слова є будь-яка інтелектуальна дія, завдяки якій ми встановлюємо зв'язок з реальністю і зустрічаємося з трансцендентним» (1;208). Не можна не погодитися, що мислення про предмет – це є створення цього предмету, його здійснення, але хибність декартівського «мислю, одже існую» мислитель вбачає в тому, що Я ототожнюється з мисленням, перетворюючи буття мислення в річ, статичне буття і в якусь видимість буття. Якщо існує видимість мислення, то з необхідністю є реальність, прихована за цією видимістю, це і є Я – реальність неочевидна, до якої маємо прийти через низку умовиводів. Світ, речі теж постають лише «змістом свідомості», не володіючи своїм буттям. Та дилема, яку утверджує філософія суб’єктивності – або світ є абсолютною реальністю, або є лише реальністю у мисленні, або зовнішнє або внутрішнє, ця дилема долається у філософії особистості.
Підкреслюючи залежність речей від того як Я мислить про них, слід бачити, що і суб’єктивність залежить від існування речей. Ортега пише, що «Я завжди з собою, Я є не що інше, як те, що Я мислить про себе, Я не може вийти за межі себе – але щоб віднайти світ, відмінний від суб’єкта, не обов’язково виходити за свої межі, адже він завжди поряд зі мною, і моє буття таке ж, як буття світу (1;159). В той же час Я постає місцем, де з’являється світ в його оголеності, істинності. Одже, існує не дві субстанції, а живий зв’язок двох реальностей. Це і є та фундаментальна, радикальна, справжня реальність – реальність співіснування суб’єктивності і світу, де «виявляючи себе, я завжди виявляю перед собою певний світ». Я постає як відкритість, як відкритість тому, що не є мною. Я існує, як той, хто переймається світом, бачить і уявляє, мислить про нього, любить і ненавидить, сумує і радіє із-за нього, змінює і витримує його, тобто є особистістю», життєвою реальністю, відкритою і наповненою надіями і переживаннями. Життя - це завжди індивідуальне буття, яке за мене ніхто не може прожити. А філософія для Ортеги - це форма життя, життєва діяльність, а не гра абстракціями, роздуми над загадкою життя, яку людина вирішує, живучи, здійснюючи шлях до самого себе.
Мислитель відкриває нову реальність як первинну, реальність особистості, яка кардинально відрізняється як від субстанційного буття античності, так і від суб’єктивного буття нового часу, ключем до розуміння якої є поняття «життя». Радикальність цієї нової реальності в тому, що вона існує для себе, усвідомлює своє існування, але не просто раціонально, а як співпричетність, як «безперервне відкриття, яке ми здійснюємо відносно себе і світу», і як співприсутність, як перебування при суті того, що відбувається (око буття), тобто життя – це дуга, що поєднує Я і світ, а життєвий розум, це «розум, що веде свій родовід саме з глибин життєвого досвіду, він укорінений в ньому, і через нього пов'язаний з безконечною розумністю всього сущого. Переривання цих коренів перетворює розум на нечулий розсудок» (2;79). Життя - це поле можливостей («поле з горизонтом можливостей»), які виявляє Я у світі, знаходження себе у непередбачуваному світі, в який ми закинуті. «Ми вкинуті в наше життя, і в той же час, в те, в що ми вкинуті, ми повинні зробити самі, віддаючи собі в цьому звіт, створюючи його... ми самі вирішуємо, ким ми будемо...» (1;265). Особистісне буття здійснюється тоді, коли в ньому ніщо не відбувається автоматично, механічно, тобто як постійний вибір, вибір себе. Це буття не стільки те, що є, а те, що може бути, це зіткнення з майбутнім, спрямованість у майбутнє. Життя філософічне по-суті, а «філософія в вищій мірі особистісне питання. В філософії мислителю випадає життя, розігрується життя... Головний обов’язок філософа – досліджувати сумнівність, яка складає суть всього людського, суть людського життя» (1;334). А доля людини, можливо, в тому, щоб бути філософом, бути розумом... як єдиний доступний спосіб стати самим собою, стати особистістю.
Джерела та література:
- Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия?-М., Наука, 1991.-408с.
- Возняк В. Контрапункт душі і духу: Досвід тонального розпізнання //Філософська і соціологічна думка.1993. №7-8.
