Процеси навчання і виховання, що мають величезне значення для становлення особистості дитини, надусе пов’язані з процесами психічного розвитку дитини і повинні базуватися на знанні основних етапів психо-фізіологічного розвитку. Розвиток, як процес біосоціальний, відбувається під впливом різноманітних факторів зовнішнього середовища. Дитина стає людиною лише в оточенні людей, при безпосередньому з ними спілкуванні. Психолого-педагогічні дослідження доводять, що тісний контакт дитини з матір’ю є необхідним для неї з перших днів життя. Порушення цього контакту може призвести до дефекту емоційно-розумового розвитку. Людина народжується без мови, з нульовим запасом знань і вмінь. Для того, щоб мислити, піддавати аналізу дії інших людей і свої власні, дитина повинна навчитися мислити. Мова, мислення, постановка цілей і їх реалізація – якості людської психіки та людської свідомості. Розвиток коркових мовних центрів є не спонтанним результатом генетичної програми онтогенезу, але є результатом життєвого досвіду, навчання і виховання (це стосується і гностичних центрів кори головного мозку). Процес розвитку нервової системи дуже складний. Нерівномірність дозрівання різних функціональних систем обумовлена неоднаковою значимістю на різних етапах індивідуального розвитку. У пренатальному періоді дозрівають, головним чином, функціональні системи мозку, котрі забезпечують різні функції: дихання, кровообігу, харчування. Дозрівання інших функціональних систем нібито залишено на післяпологовий період, і слід зауважити, що тривалість цього терміну є найбільшою у всьому еволюційному ланцюжку. Саме в післяродовому періоді відбувається гнучке, диференційоване пристосування до умов середовища, основу якого закладено якраз у надзвичайній непристосованості немовляти, як і основу для його безмежного навчання не лише в дитячому віці, а й протягом усього життя. Навчання і виховання мають визначне значення для психічного розвитку дитини. Існує і зворотній зв’язок – просування в розвиткові має позитивний вплив на навчання і виховання. Біологічна програма розвитку мозку реалізується завжди в конкретному оточуючому середовищі, яке може сприяти чи заважати, призводячи до затримок або навіть поламок його розвитку. Цей аспект є надзвичайно важливим для вдосконалення педагогічної теорії навчання для розуміння зв’язку формування морально-етичних та загальнокультурних знань та духовних надбань особистості і норм її поведінки із соціально-педагогічними умовами, які може надати певне суспільство, відкриває можливості для безмежного духовного розвитку вихованців і потребує, на нашу думку, більш детального розгляду в національному ракурсі
В історії завжди було загостреним (хоча й не завжди усвідомлювалося) питання зв’язку прогресу або регресу духовної культури особистості із соціальним розвитком. Та необхідно відзначити, що вже теоретична думка доби Ренесансу в повній мірі стверджувала те, що «…ніяке накопичення матеріальних благ не може бути ознакою суспільного прогресу, якщо людина при цьому використовується тільки як засіб для досягнення корисних споживацьких цілей». [5, с. 10] /Пер. з рос. – Авт./. А чи не це ми спостерігаємо і сьогодні?
Історія національної самобутньої української культури, об’єктивна «картина історично-культурного розвитку нації в усій складності його суперечностей, пошуків, боротьби і досягнень» віддзеркалюють надзвичайну драматичність історичного буття українського народу, - пише академік АН України
М. Жулинський [7, с. 8].
Наприкінці першої чверті ХХ століття людина, що заслуговує на глибоку повагу нащадків, одна з найосвіченіших у Європі – А.В. Луначарський – висловив думку, що минув той час, „… коли неетичним було перед судом совісті кожної людини ставити питання про особисте щастя, про розвиток особистості, про форми, в яких потрібно будувати свій побут і свої взаємини, починаючи від сімейних і закінчуючи товариськими, партійними, вселюдськими, ніколи було, соромно було ставити такі питання. Тоді було соромно, а тепер без них не можна жити”. [11, с. 526] /Пер. – Авт./. Та кожен, хто вивчав життєвий, політичний і творчий шлях цієї надзвичайної людини, погодиться, що А.В. Луначарський вже тоді розумів хибність своїх міркувань щодо «…ніколи було, тоді було соромно», маючи на увазі жовтневі події; вже тоді А.В. Луначарський разом із П.П. Блонським, П.М. Лепешинським, С.Т. Шацьким, В.М. Сорокою-Росинським, М.М. Пістраком та іншими видатними педагогами усіляко застерігати від небезпеки виховання, яке нівелює особистість, наголошуючи на тому, що саме людина – найвища мета виховання, що багатство суспільства у різноманітності його індивідів. «Та чи є вагомим результат від усіх старань талановитої людини, коли … не виступає її приваблива, не кажучи – велична особистість – єдине, що навіки успадковується культурою народу», – так писав ще Гете, вбачаючи можливим абияке надбання культури тільки за умови тандему із індивідуальною духовною активністю, особистісною творчістю, що збагачує та накопичує загальний духовний потенціал. Гасла про гармонійний розвиток людини, про високі ідеали і духовні цінності особистості залишилися мовними зворотами. Тому сьогодні, на жаль, надто часто «гідністю є не унікальність індивіда, а його посередність, риси, що роблять його подібним до усіх інших. На авансцену суспільного життя вийшла людина маси... В її свідомості домінуючу роль відіграють стереотипи та автоматизми» [3, с. 161]. Науково-технічний прогрес невпинно крокує вперед, «з’їдаючи» людську особистість як найвищу цінність, …деформуючи її духовний світ. Вже не йдеться про продуктивність творчого мислення і творчу активність, про свободу вибору і самоутвердження. Відбувається масове духовне виробництво. «Інтелігенція втратила своє елітарне становище в суспільстві, статус берегині цінностей» [3, с. 161]. Психолог А.З. Білошицький у 1993 році констатує: «Певен, що розлад між реаліями злиденного життя і уявленнями про людське існування у нас настільки трагічно глибокий, що сигналізаційна хвиля біди, якщо можна так сказати, стрімко накопичується на Всесвіт, від неї навіть потерпають генні структури. Природа не витримує тиску інстинктів зла, гине. З іншого боку, втрачено психологічну основу, зруйновано емоційний базис совісності, котрий разом із законопослухом має берегти людину як таку. Нівелюються моральність, правоздатність: вмирає особистість, гине Гомо сапієнс» [6, с. 2]. Ще раніше, у 1990 році академік А.Д. Сахаров, аналізуючи стан суспільства, зазначав серед найсерйозніших проблем сьогодення «…тяжкі наслідки надмірної урбанізації, втрата соціальної та психологічної стійкості суспільства, … шалений, безглуздий темп життя та його змін, зріст числа нервових та психічних захворювань, … руйнація сім’ї..., занепад морально-етичних засад суспільства…» [2, с. 52].
Чому так сталося? Відповімо словами А. Швейцера: «Коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури, бо в цьому випадку неминуче зменшується вирішальна величина – моральні і духовні здібності людини» [4, с. 75].
А наприкінці 60-х років психолог Г. Шингарьов наголосив на тому, про що вітчизняний вчений академік В.В. Зеньковський писав ще у 1918 році в науковій роботі «Соціальне виховання», котра лише згодом, у недосяжному для нього 1994-му, знову побачила світ. Г. Шингарьов підкреслював, що «… емоції мають першочергове значення для виховання особистості і для прищеплення їй соціально значимих рис. Морально вихованою людиною потрібно вважати не лише того, хто знає норми і правила поведінки, а того у кого знання злилися з почуттям, утворивши переконання, що складають серцевину людської особистості» [1, с. 443] /Пер. – Авт./.
На нашу думку, рятівними для української нації, для відродження культу емоційного, духовного, гуманістичного є два провідні напрямки:
І-ий, чи не найголовніший – відтворення пріоритету сімейного виховання, на якому неодноразово наголошували В.В. Зеньковський, В.А. Сухомлинський, В.В. Рубцов та інші вчені-практики.
В.Зеньковський: «Деякі мислителі пропонували повне відсунення сімейного виховання: Фіхте, наприклад, вважав, що аж до оздоровлення сім’ї… сімейне виховання повинно бути замінене суспільним. Та це глибока помилка, якої не може припуститися жоден педагог, котрий причетний до дитини… Сім’ю рішуче не замінити!» [ 9, с. 332] /Пер. – Авт./. Необхідно якомога швидше витягнути сім’ю з жахливої кризи, що є константою сьогодення. Саме це, на нашу думку, є першочерговим завданням держави і суспільства
Другим – не менш важливим і вагомим – є реформа сучасної системи освіти в напрямку гуманізації та гуманітаризації як соціокультурних явищ.
Та обидва напрямки, як і все інше, що відбувається у нашій державі, повинні здійснюватися, на нашу думку, у пошуках «загубленої української людини» /М.Шлемкевич, 8, ІІ/, під гаслом відродження нашої емотивності /чутливості, чуттєвості, почувальності/ [6, с. 3].
Джерела та література
- Шингарев Г. Место эмоций в структуре личности // Проблемы личности. Материалы симпозиума, т.I. – М., 1969.
- Сахаров А.Д. Мир, прогрес, права человека: Статьи, выступления. – Л.: Советский писатель, 1990. – 128с.
- Культурне відродження в Україні. – Львів: Астериск, 1993. – 218с.
- Швейцер А. Культура и этика. – М., 1979.
- Кривцун О.А. Искусство и мир человека. – М.: Знание, 1986. – 112с.
- Білошицький А.З. Суспільство без емоцій, без моралі, або пропаща душа – гомо хамус // Рідна школа – 1993, № 8.
- Українознавство: Посібник / Уклад. : В.Я. Мацюк, В.Г. Пугач. – К.: Зодіак – ЕКО, 1994. – 399с.
- Шлемкевич М. Загублена українська душа. – К.: МП „Фенікс”, 1992.
- Зеньковський В.В. Психология детства. – Екатеринбург: Деловая книга, 1995. – 347с.
- Онацький Е. Українська емоційність // Українська душа. – К.: МП „Фенікс”, 1991.
- Луначарський А.В. Собр. соч., т. 7.
