Актуальність дослідження. Онтологічний розвиток та формування особистості розглядається нею як складний та довготривалий процес. Результатом даного аналізу виступає цілісна особистість. Базовим механізмом, що забезпечує індивіду досягнення та утримання єдності, тотожності і сталості власної особистості виступає механізм ідентичності. Проте, на сьогодні у психології поняття ідентичності знаходить безліч смислів, що обумовлює виникнення та існування множинних суперечливих теорій та інтерпретацій. Цей факт ускладнює процес дослідження сутності та механізмів функціонування цього феномену.
Мета статті полягає в теоретичному аналізі понятійного аспекту ідентичності. Ми звернулися до головних існуючих підходів щодо вивчення проблеми ідентичності та самоідентичності.
Ідентичність трактується – (від англ. identity — тотожність) – це багатозначний життєвий та загальнонауковий термін, що виражає ідею постійності, тотожності, спадкоємності індивіда та його самосвідомості [5].
Сучасний науковий підхід щодо трактування поняття ідентичності розглядається у трьох різноспрямованих напрямках крізь призму психофізіології, соціальної психології, особистості. Поняття психофізіологічної ідентичності визначає єдність та спадковість фізіологічних та психічних процесів і властивостей організму, завдяки котрим здійснюється процес розпізнавання своїх клітин та тканей від чужих.
Соціальна ідентичність виражає переживання та усвідомлення індивідом власної приналежності до тих чи інших спільнот та соціальних груп. Саме завдяки дії механізму соціальної ідентичності особа набуває можливості перетворення з суто біологічної істоти у соціально зорієнтованого індивіда та особистість. Трактування поняття особистісної ідентичності чи самоідентичності (від англ. self-identity) означає спадкоємність цілей, мотивів, спрямованості, установок та смисложиттєвих орієнтацій особистості. Механізм особистісної ідентичності лежить в основі усвідомлення індивідом себе як суб’єкта діяльності.
Термін «самоідентичність» увійшов до словників соціально-гуманітарних наук приблизно у другій половині 1970-х років XX ст. Поширення і впровадження його в науковий обіг пов’язане з ім’ям Е. Еріксона [1]. Дослідники вказують, що терміни «ідентичність», «ідентифікація», «самоідентифікація» не використовувалися у працях радянських психологів і українських зокрема.
За визначенням І. С. Кона, особистісна ідентичність індивіда – це усвідомлення ним власної самості, так званої рефлексії щодо визначень, термінів власної біографії [4]. Наявність особистісної ідентичності суб’єкта виявляється у його здатності чи спроможності підтримувати та продовжувати власну історію (наратив) як розповідь про буття свого Я, що зберігає цільність, не зважаючи на зміни окремих його компонентів [4].
Як предмет психологічних досліджень проблема ідентичності була актуальною і в епоху періодичної соціальної стабільності, і в епоху періодичних соціальних змін. Самоідентичність як потреба є життєво необхідною та важливою для кожної людини, тому Е. Фромм [7] вважав її укоріненою в самій її природі. «Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», яка може усвідомити саму себе як самостійну величину. Тварина живе у природі й не трансцендує її, вона не усвідомлює себе, і в неї відсутня потреба у самототожності. Людина виокремлена з природи, наділена розумом й уявленнями, вона має сформувати уявлення про саму себе, мусить мати можливість говорити і відчувати: «Я є Я»... Людина відчуває потребу у співвіднесенні, вкоріненості й самототожності. Потреба у самототожності є настільки життєво важливою і владною, що людина не може почуватися здоровою, якщо вона не знайде можливості її задовольнити. Потреба в емоційному самоототожненні вкорінена в природі людини, виходить із самих умов людського існування і слугує джерелом наших інтенсивних устремлінь» [7, ст. 98].
А. Маслоу вважає потребу в самоідентичності третьою базовою потребою людини після фізіологічних потреб і потреби в соціальній захищеності [2].
Поняття «ідентичність» має різні модальності, а самоідентифікація людини може реалізовуватися на різних рівнях – індивідуальному й соціокультурному, і в різних формах – національній, етнічній, культурній і т. ін., які відрізняються своєю спрямованістю. Вказують на існування прямої залежності між глобалізаційними тенденціями модерну і трансформацією інтимності в контексті буденного життя. Самоідентичність, за Е. Ґідденсом, не є раз і назавжди сформованим набором особистісних рис і схильностей, які проявляються в індивідуальній системі дій. Тотожність Я постійно створюється і підтримується шляхом особистісної саморефлексії; це Я «рефлексивно осмислюється індивідом у термінах його біографії» [3].
Уперше в соціально-філософському плані проблематику самоідентичності розробляють Дж. Мід і Ч. Кулі. У своїх працях вони ще не застосовують термін «самоідентичність», уживаючи більш традиційний – «самість» (Self). Їхні праці стали основоположними у символічному інтеракціонізмі, в якому самоідентичність розглядається і як результат соціальної інтеракції, і як чинник, який зумовлює соціальну інтеракцію, де взаємозв’язок людей є основним механізмом ідентифікації. Рольова концепція особи виникла у 30-х роках XX ст. (Ч. Кулі, Дж. Мід) і отримала поширення, наприклад, у структурно-функціональному аналізі. [3, 6].
За Ч. Кулі [6], особа формується на основі безлічі взаємодій людей з навколишнім світом. У процесі цих інтеракцій люди створюють своє «дзеркальне Я», яке складається з трьох елементів: а) як, на нашу думку, нас сприймають інші («я впевнена, що люди звертають увагу на мою нову зачіску»); б) як, на нашу думку, вони реагують на те, що бачать («я впевнена, що їм подобається моя нова зачіска»); в) як ми відповідаємо на сприйняту нами реакцію інших («мабуть, я завжди робитиму таку зачіску»). Ця теорія надає важливого значення нашій інтерпретації думок і відчуттів інших людей. Ідентичність трактують як здатність людини сприймати власну поведінку і життя як єдине ціле, розрізняючи при цьому усвідомлену та неусвідомлену ідентичності [6].
На думку Дж. Міда [3], процес формування особи охоплює три різні стадії: а) імітацію (діти наслідуть поведінку дорослих, не розуміючи її); б) ігрову (коли діти розуміють поведінку як виконання певних ролей: пожежного, лікаря, автогонщика і т.ін.; в) у процесі гри вони відтворюють ці ролі.
Кожна людина в соціальній системі посідає кілька позицій. Кожна з цих позицій базується на певних правах і обов’язках, що утворюють статус особи. Особистість може мати кілька статусів, але найчастіше тільки один визначає її позицію в суспільстві – головний ( інтегральний). Часто буває так, що останній обумовлений професійною посадою, яку обіймає особа. Соціальний статус відображається як у зовнішній поведінці та вигляді (одязі, жаргоні й інших знаках соціальної та професійної належності), так і у внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях і т. ін.)
Соціальний статус позначає конкретне місце, яке займає індивід в системі соціуму. Сукупність вимог, що пред’являються індивіду суспільством, утворює зміст соціальної ролі та містить очікування (те, чого згідно з «правилами гри» чекають від тієї або іншої ролі) та рольову поведінку (те, що людина реально виконує в рамках своєї ролі).
Основні компоненти, соціальної ролі утворюють ієрархічну систему, в якій можна вирізнити три рівні. Перший – це периферійні атрибути, тобто такі, наявність або відсутність яких не впливає ні на сприйняття ролі іншими людьми, ні на її ефективність (наприклад, цивільний стан поета або лікаря). Другий рівень припускає такі атрибути ролі, які впливають як на сприйняття, так і на її ефективність (наприклад, довге волосся у хіпі або слабке здоров'я у спортсмена). На вершині трирівневої градації – атрибути ролі, які є вирішальними для формування ідентичності особи.
Висновки та перспективи подальших досліджень: Упродовж всього життя індивід прагне пізнати та зрозуміти себе, знайти самого себе серед різноманіття образів, які існують в його свідомості та уявленнях оточуючих людей. Цей процес самовизначення особистості особливо ускладнився у наш час, коли люди почали втрачати контакти з традиціями, спільнотами, життєвозначущими суспільними стосунками, які грають визначальну роль у первинному формуванні само ідентичності. Перспективним вбачаємо емпіричне дослідження само ідентичності особистості, її психологічних особливостей в епоху трансформацій сучасного суспільства.
Джерела та література:
- Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: перев. с англ. / Под ред. А. В. Толстых. – М.: Издательская группа «Прогресс», 1996. – 344 с.
- Маслоу А. Мотивация и личность: перев. с англ. / Под ред.
Т. Гутман, Н. Мухина. – СПб.: Питер, 2016 – 400 с.
- Мид Дж. Г. Избранное: Сб. переводов. / Дж. Г. Мид. // Отв. ред. Д. В. Ефременко. – М., 2009. – 290 с.
- Кон И. С. Психология ранней юности / И. С. Кон. — М.: Просвещение. — 1989. — 380 с.
- Кондратьев М. Ю. Азбука социального психолога- практика / М. Ю. Кондратьев, В. А. Ильин. — М.: ПЕР СЭ, 2007. — 464 с
- Кули Ч. Х. Человеческая природа и соцальный порядок / Ч. Х. Кули. – М.: Идея-Пресс. – 200. – 312 с.
- Фромм Э. Иметь или быть? – К.: Ника-Центр, 1998. – 400 с.
