Візьмемо за наріжний камінь постулат- аксиому, котрий належить JI.C. Виготському про те, що, з психологічної точки зору, усі психологічні особливості дефективної дитини мають в основі не біологічне, а соціальне явище.
Неповносправній людині цивілізоване суспільство зобов”язане допомагати жити та якомога ефективніше функціонувати, найперше, для неї самої, та не виключно для неї – це вкрай необхідно для самого суспільства, якщо воно претендує на чесноти. Як це втілювати у реалії сьогодення і досягти найкращого результату – однозначно, питання до науковців, а реалізація - до практиків. На теперішній час процес соціалізації як такої є предметом дослідження фахівців багатьох галузей наукового знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи розкривають різні аспекти цього процесу, досліджують механізми, етапи та стадії, фактори соціалізації.
Однак, проблема соціалізації інвалідів, особливо дітей-інвалідів, у вітчизняній науковій літературі ще не є предметом спеціального дослідження настільки, наскільки це потрібно нашому суспільству . І хоча проблема соціалізації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку дуже актуальна і в теоретичному, і в практичному відношенні, і питань стає все більше, і, на превеликий жаль, кількість людей з особливими потребами зростає. Переконана, що інвалідність стає нашою великою національною проблемою, а нація ще не навчилася з цим жити, гідно і швидко вирішувати, і, міркую, саме тому, що не усвідомлює її (і не прагне!) цього повною мірою.
Найбільш поширеним, що береться за основу, є таке визначення інвалідності: “Інвалід - це особа, яка має порушення здоров’я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням внаслідок травм чи дефектів, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність його соціального захисту.” Інваліди є в усіх країнах та в усіх ланках суспільства. В різних країнах як причини, так і наслідки інвалідності неоднакові. Зрозуміло, що це обумовлено різними соціально-економічними умовами і залежить від тих кроків, що здійснює держава для підвищення добробуту своїх громадян. У статистичних та наукових джерелах, що на них посилаються, наводяться наступні дані: у світі числиться приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного та фізичного розвитку (за даними ООН). Це становить 1/10 частину населення нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) свідчать, що кількість таких людей у світі досягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту та 10% дітей з іншими психічними та фізичними вадами). Всього в світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.Більше того, у нашій країні, як і в усьому світі, простежується тенденція зростання кількості дітей-інвалідів. За даними Міністерства охорони здоров'я України збільшився рівень чисельності дітей-інвалідів з 146930 у 1997 році до 152210 чоловік у 1998 році, що становить 3.6% приросту за рік. Відома й наступна статистика: найпоширенішими причинами інвалідності є захворювання нервової системи та органів чуття, дитячий церебральний параліч, психічні розлади, вроджені вади розвитку. Третина дітей інвалідів - сільські мешканці, дві третини - міські жителі. Майже 20 відсотків дітей-інвалідів перебувають в державних установах, тобто виховуються поза сім’єю. Яким чином допомогти цим людям якомога краще жити, долаючи проблеми зі здоров”ям і не почуватися непотрібними чи обмеженими у цьому світі? Проблема широка, багатостороння, та вірішувати все одно потрібно.
Сьогоднішня політика по відношенню до інвалідів - результат її розвитку протягом років Незалежності, хоча вона і відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів поєдналося багато специфічних факторів, які впливають на умови їхнього життя. З різних джерел підсумовуємо основні: неосвіченість, зневага оточуючих, зневіра і жах - ці соціальні фактори ізолювали інвалідів та затримали їх розвиток, про це свідчить історія. Та, на наш погляд, саме недостатня турбота держави держави у різні часи та загальна байдужість її у пострадянський період до реальних проблем неповносправних людей у найбільшій мірі визначила іхнє нинішнє становище в Україні. Лише декілька останніх років в цьому напрямку відчутні зміни і це не може не радувати суспільство: є надія на те, що ми й справді починаємо рухатися як нація в бік цивілізованості. Протягом багатьох років політика у відношенні до інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці. І нині це, та просуваємося трішки далі: починаємо турбуватися про них, лише починаємо!
А рівень цивілізованості суспільства, насамперед, визначається ставленням цього суспільства до маргінальних груп населення, неповносправних людей, до дітей-інвалідів, членів їхніх сімей, тощо. В умовах економічної нестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації інваліди виявилися найбільш незахищеною категорією населення. Інвалідів у нашому суспільстві сприймають по-різному: одним до них абсолютно байдуже, інші співчувають, але на словах; треті, і їх найменше (сподіваємося – поки!), що допомагають. Крім того, існуюче стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із фізичними вадами прирікає інвалідів на жахливу ізоляцію: їх м айже не побачиш на підприємствах, у культурних закладах, інформації про них дуже мало на сторінках періодики. Не можу погодитися з тією думкою, що значною мірою це обумовлено нашим минулим. Адже соціальна й інформаційна політика радянської епохи - хоч і тоталітарної держави, - але вони не ігнорували проблем інвалідів, а навпаки, сприяли охопленню системою освіти і культури дітей і дорослих із різними вадами та недостатністю. Хоча, визнаємо, не було створено пристосованого до їхніх можливостей архітектурного середовища, і далеко не все було вивчено і передбачено. Та й психологія, педагогіка і соціологія тих часів були дискретними, так би мовити, дещо обмеженими у розвитку та вузькими у баченні. І головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади, є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН ще у грудні 1993р. “Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”. У цих правилах викладено таке тлумачення терміну "реабілітація": "... процес, маючий на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного та/чи соціального рівня діяльності та підтримувати його, надавши їм тим самим засоби для зміни їх життя та розширення рамок їх незалежності". Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності. В Україні протягом тривалого часу формувалася державна система соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту. Аналіз дозволяє зробити висновок, що Незалежна Україна в останні роки зробила в цьому напрямку більше, ніж за весь попередній час свого існування та розвитку. Не можна стверджувати, що сьогодні все вирішено в цьому напрямку – це не так і вбачається, що до цього ще дуже далеко. Та важливо, що в Україні вже сформований принцип уважного ставлення - ПУС (термін - Авт.) до людей з особливими потребами тобто ми ще лише йдемо шляхом гуманності до справжньої цивілізованості. Міркуємо, що коли у соціумі буде сформовано і функціонуватиме на базі ПУСу принцип дбайливого ставлення – ПДС (термін - Авт.), країна зможе пишатися своїми чеснотами: і гуманністю, і цивілізованістю. В українському законодавстві основні положення соціальної політики держави щодо інвалідів визначені у законі України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, який прийнято у березні 1991 року. Цей закон повністю відповідає міжнародним документам, передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачено створення належного архітектурно-інженерного середовища, пільги у наданні житла. Але на практиці більшість положень цього закону не виконується, що, з одного боку, можливо пояснити рівнем економічного розвитку нашої держави, а, з іншого - байдужістю чиновників різного рівня до проблем інвалідів та їх сімей. На наш погляд, не особливість, а саме покликання, соціального педагога в роботі з інвалідами полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації, котра і призведе до якомога ефективнішого функціонування інваліда у житті та суспільстві. Дійсно, треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. І соціальний педагог, насправді, не може – не повинен! – повністю вирішувати за інваліда його проблеми, - він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров’я, стає соціально повноцінною особистістю. І в цій парадигмі стосунків пропонуємо приділити увагу саме підбору працівників, котрий, на моє переконання, повинен відбуватися на жорстких конкурсних засадах, а надалі держава повинна мотивувати тих, кого номінували на цю надзвичайно складну роботу, максимально вищим рівнем заробітної плати, але й вимоги до їхньої праці також мусять бути максимально високими. Вчені зауважують, що на практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досі ототожнюється із соціальним захистом, хоч кожне з цих понять має цілком конкретне значення. Почасти це пояснюється відсутністю загальноприйнятої теорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас окреслився деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: “соціальна допомога” - поняття значно ширше, ніж “соціальний захист”. Термін “соціальна допомога” є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної “Я”-концепції, соціальне самоствердження, повноцінна участь у життєдіяльності суспільства. Коли мова йде про соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо Абсолютно точно: відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя. Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у наступних Законах України: “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про освіту”, “Про пенсійне забезпечення”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про фізичну культуру і спорт”, “Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про благодійництво та благодійні організації”, в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру.
Та усі норми і закони повинні діяти для інвалідів у реальному соціумі, і цю мету покликана частково вирішити інклюзивна система освіти, а ще - це абсолютно прогнозований висновок - Центри спілкування, які повинна створити держава і котрі, як ніякий інший заклад будуть сприяти соціальній реабілітації дітей-інвалідів та їх сімей, і саме його нагально, «ще вчора», потрібно було втілювати у життя. Такі Центри повинні бути невеликими, теплими у всіх можливих значеннях цього слова, але Центрів має бути стільки, скільки потрібно, а не один на все місто. Хто має створювати такі Центри? Поділяємо думку тих вчених, котрі вважають, що це повинні бути не батьки дітей-інвалідів, а саме державні органи соціального захисту – саме вони мають сприяти цьому процесу, надавати необхідну методичну, інформаційну і фінансову допомогу, суворо контролювати діяльність таких центрів щодо дотримання прав дітей у них і рівня надання державою реабілітаційних послуг. Це дуже складна робота, але вона – той необхідний місток між наукою, державою і реальним життям, саме завдяки котрій і відбувається процес реабілітації. Справді, дружня група матерів може зробити багато чого. Є сьогодні і благодійні фонди, яким можна запропонувати для втілення будь-який проект. Та найбільш зацікавленою в налагодженні та ефективній течії цього надскладного та надважливого процесу, переконана, завжди повинна бути саме держава, якщо вона претендує на цивілізованість.
Джерела та література:
- Гарасимів Т. З., Іванишин Т. І. Соціалізація особистості: до проблем методологічних підходів. - Lviv Polytechnic National University Institutional Repository http://ena.lp.edu.ua.
- Данилова Т.В. Організація і проведення соціально-психологічної реабілітації та професійного навчання дітей-інвалідів. УДК 159. 370.17+34(043)
- Декларація про права інвалідів від 9 грудня 1971 р. (витяг)
- Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (витяг) Забезпечення сприятливої адаптації осіб похилого віку до нових умов соціалізації. Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій Університету «Україна»; №4. – Хмельницький: ХІСТ, 2011. - 216. – С.19-22.
- Лукашевич М. П. Соціалізація: виховні механізми і технології / Микола Павлович Лукашевич. – К.: ІЗМН, 1998. – С. 78. 18.
- Гіденс Е. Соціологія / Ентоні Гіденс; [пер. з англ. В. Шовкун, А. Олійник]; наук. кер. О. Iващенко. – К.: Основи, 1999. – C. 42.
- Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. (витяг Психологический словарь /под ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мещерякова. – М., 1996. – С. 364.
- Реферат на тему Соціально-педагогічна реабілітація дітей-інвалідів як умова їх адаптації / Стор.11 // https://www.br.com.ua/referats/Sociology/13938-11.html
- Система спеціальної освіти – від ізоляції до інтеграції. Педагогіка: історія і сьогодення // Особливості соціальної роботи з дітьми з вадами слуху на базі Кам'янської школи-інтернату для слабочуючих та пізньоглухих дітей.// Pedahohikam. Net.
- Соціологія: короткий соціологічний словник / за заг. ред. В. І. Воловича. – К.: Український Центр духовної культури, 1998. – С. 43.
- Шляхи та засоби соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями. - Освіта. UA: 22.11.2010р // http://osvita.ua/news/
