Методологічною основою психогерменевтичного дослідження наративів жінок із різними рівнями безумовного самоприйняття слугували праці С. В. Засєкіна, Л. В. Засєкіної, З. С. Карпенко, Т. В. Титаренко, Н. В. Чепелєвої та ін. [1; 2; 3; 4]
Психологічна герменевтика – це науковий напрям, що вивчає проблеми розуміння та інтерпретації психічної реальності людини, її особистого досвіду, який фіксується у текстах. Термін герменевтика має грецьке походження та три основних значення: вимовляти, говорити про щось; поясняти, інтерпретувати щось; тлумачити щось іншою мовою, перекладати. Методологічною основою психологічної герменевтики є принцип соціального конструкціонізму, який заперечує постійність людського я, натомість підкреслює мінливість особистості та її детермінованість існуючою соціальною реальністю, що фіксується у знаках. Психологічну герменевтику можна пов’язати з другою когнітивною революцією, яка отримала назву дискурсивної за ідеєю її основоположника Р. Харре.
Чіткі методологічні відмінності у когнітивній і дискурсивній науковій революціях проаналізовано у працях С. В. Засєкіна і Л. В. Засєкіної [1]. Перша когнітивна революція була спрямована проти біхевіоризму: за поведінкою людини існують когнітивні механізми, які дають змогу обробляти інформацію. Основні ідеї другої когнітивної революції полягають у відмові від когнітивного казуалізму: заперечення існування проміжних ментальних процесів між когнітивними процесами та їхніми нейрофізіологічними феноменами; інтерсуб’єктивність психіки: когнітивна діяльність – не є суто індивідуальною, адже її критерії – успішність, прийнятність визначаються соціальною природою; залежність психології від мови. Основна ідея другої когнітивної революції – психологічні феномени найкраще розуміються як властивості дискурсу. Дискурс – це будь-яка символічно опосередкована взаємодія. Відтак, дискурс може розглядатися як через вербальні, так і невербальні символічні тексти.
На думку Л. В. Засєкіної, саме вербальні тексти слугують виразником внутрішніх психічних станів і процесів людини, текст – це свого роду місточок як з’єднує внутрішній світ особистості із фізичним і соціальним світом назовні [1].
Важливими у нашому дослідженні постають функції автонаративу, адже з допомогою їх конструюється особистісна ідентичність, я-концепція, у яких важливе місце посідає самоприйняття.
Відповідно до праць Н. В. Чепелєвої [4], виділяємо такі функції наративу. Смислоутворююча, що дає змогу усвідомити, узгодити та впорядкувати основні смисли життя людини, усвідомити, що життя підпорядкована певній логиці у контексті історичного, культурного, соціального буття. Породження наративу дає змогу відчути себе суб’єктом, автором свого життя.
Конституюча функція дозволяє усвідомити себе, свій досвід, побудувати власну Я-концепцію. Розвивальна функція забезпечує конструювання себе, своєї ідентичності, створення життєвих планів і програм, перспектив завдяки розумінню власного досвіду. Інтерпретативна функція полягає у тому, що наратив накладається як інтерпретаційна рамка, фрейм на розуміння навколишньої дійсності. Захисна функція полягає у тому, що завдяки розгортанню оповідання людина проговорює і переживає переживання, що дає змогу відсторонитися від травмуючого досвіду, перевести його у зовнішню історію.
Найкращим методом вивчення особистісного досвіду, який значною мірою, на наш погляд, визначає рівень самоприйняття, є автобіографічний наратив. В залежності від сприйняття власного життєвого досвіду автонаративи поділяються на емоційно-нейтральні, емоційно-позитивні, емоційно-негативні і амбівалентні типи.
Н. В. Чепелєва виділяє такі основні критерії для аналізу наративів: форма існування і розкриття досвіду в біографії; основні події життя; схема інтерпретації власного досвіду; наявність контексту і концепції життя в автобіографії; механізми розкриття особистості в тексті [4].
Розподіл видів наративів жінок із низьким рівнем самоприйняття зображено на рис. 1. Як видно з рисунку, найбільш поширеними автонаративами серед цих жінок (54, 50%) є амбівалентні наративи, у яких не визначено чіткого ставлення до різних сфер свого життя, не сформована певна ідентичність (особистісна, професійна тощо), а головне відсутня чітка життєва перспектива у вигляді планів на майбутнє. Інші види наративів займають однаковий відсоток – 15,20%.
Результати якісного аналізу амбівалентних автонаративів свідчать про те, що основні події не визначені конкретно у текстах, оскільки фактологічна інформація повністю відсутня. Ставлення до досвіду також не визначено однозначно, оскільки містить як позитивний (ставлення до родини, друзів), так і негативний (ставлення до професії, майбутнього) характер. Показовою є фрази, типові для амбівалентного наративу: люблю і ненавиджу одночасно; різноманітне і одноманітне водночас, даремно і недаремно прожиті дні, декілька різних мікрокосмів. Своєрідним є характер розкриття досвіду: досвід лише презентується, але не осмислюється, не визначені конкретні події та їх роль у житті; домінуюча схема інтерпретації: поведінкова (автори зазначають про подорожі, наміри стосовно другої освіти, сподівання на зміну майбутнього), але за відсутності чіткого планування.
Форма викладу: історія представлена у вигляді невизначених етапів життя; концепція життя: створення і подолання перешкод (автори не любить професію і шукають шляхи подолання дискомфорту, водночас не роблять конкретних кроків щодо покращення ситуації, не мають успіхів і відчувають незадоволення, але не знають, як це виправити); функції, які виконує наратив: інтерпретаційна (спроби зрозуміти протиріччя у житті, але без намагання визначити смисл), захисна (пошук притулку у родинному теплі та втечі у подорожах, мріях на майбутнє). Своєрідними є механізми прояву і розкриття особистості є неможливість усвідомити власні проблеми (суперечність поглядів на різні аспекти життя); невизначеність стосовно подій власного життя (відсутність чіткої життєвої перспективи). Таким чином, для амбівалентних наративів, які є переважаючими для жінок із низьким рівнем самоприйняття, є несформована ідентичність через відсутність осмислення біографічних даних та життєва перспектива із чітко окресленими цілями.
Джерела та література:
- Засєкіна Л. В. Психолінгвістична діагностика/ Л. В. Засєкіна, С. В. Засєкін.– Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. – 187 с.
- Карпенко З. Аксіопсихологічний поворот у психології особистості: досвід методологічної реконструкції / З. Карпенко // Психологія особистості. – 2010. – .№ 1. – С. 180-185.
- Титаренко Т. М. Кризове психологічне консультування: програма навчального курсу / Т. М. Титаренко. — К.: Міленіум, 2010. — 64 с.
- Чепелєва Н. В. Особистий досвід суб’єкта у контексті психологічної герменевтики / Н.В. Чепелєва // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії. – К.: Либідь, 2006. – С. 280 – 302.
