СОЦІАЛЬНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК ЗАПОРУКА УСПІШНОЇ АДАПТАЦІЇ

Кузьмич Олена
студентка факультету психології та соціології, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки,
Кульчицька Анна
кандидат психологічних наук, доцент, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Постановка наукової проблеми та її значення. Формування соціальної компетентності є одним з найбільш актуальних завдань сучасної особистості, оскільки це визначає її успішність в повсякденному житті, стимуляцію інтеграційних процесів, дозволяючи не тільки адаптуватися, але й активно впливати на життєві події, засвоювати певні соціальні позиції, змінювати навколишню дійсність і самого себе.

В сучасному суспільстві загострюється проблема формування соціальної компетентності. Глобалізаційні процеси та інноваційний тип прогресу суспільства у світі значно посилює необхідність формування відповідних якостей людини, які б утвердили життєві принципи, загальнолюдські принципи та заклали підґрунтя для розвитку орієнтирів особистості. Тому дану тему вважаємо актуальною.

Метою дослідження є визначення змісту соціальної компетентності та її ролі у соціальній адаптації особистості.

Аналіз актуальних досліджень і публікацій свідчить про посилення уваги науковців до проблем формування соціальної компетентності знаходимо у роботах А. Бочагової, М. Головань, О. Грішнової, З. Возної, М. Докторович, І. Зимньої, В. Калініна, В. Ковальчук, О. Кононко, А. Кульчицької, А. Мудрик, Н. Нагорної, Г. Руденко, Т. Смагіної, Т. Федотової, В. Шахрай та ін.

Виклад основного матеріалу. Під соціальною компетентністю в психологічній науці розуміється наявність упевненої поведінки, при якій різні навички відносин з людьми є автоматизованими й дають можливість мобільно змінювати свою поведінку залежно від ситуації. В основі складових цієї якості виділяються: здатність брати на себе відповідальність, брати участь у прийнятті рішень і регулювати конфлікти у різнокультурному суспільстві, що включає в себе розуміння відмінностей між культурами, повагу та здатність жити з людьми інших культур, бажання і здатність до саморозвитку й самонавчання [5].

У науковій літературі до визначення поняття «соціальна компетентність» використовується, переважно, два підходи – педагогічний та соціологічний. Так, педагогічний підхід полягає в тому, що соціальна компетентність – це сукупність певних особистісних властивостей, потреб, здібностей, теоретичних знань, практичних умінь та сформованих навичок соціального мислення, мовлення, емоційно-мотиваційної та міжособистісної поведінки. Соціальна компетентність – це динамічна характеристика особистості. Вона являє собою сукупність соціальних, когнітивних та емоційних навичок, які є необхідними для успішної соціальної адаптації, співробітництва, контролю соціальної ситуації та професійної діяльності. Із соціологічної точки зору соціальна компетентність розглядається, як здатність особистості орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях, жити й ефективно працювати в суспільстві з ринковою економікою на основі сучасної базової методологічної, світоглядної, духовної, моральної, інформаційної культури.  В даному підході соціальну компетентність у тісному взаємозв’язку з такими особистісними характеристиками, як: громадянська спрямованість, соціальна відповідальність, міжособистісна толерантність, активність тощо. [2, с. 56].

Особистість – істота соціальна, то формат соціальної компетентності охоплює як соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для успішної взаємодії із соціальним середовищем, так і самопочуття та самосприйняття особистості в мінливому соціумі. При цьому соціальна компетентність передбачає як достатній рівень уміння будувати партнерські відносини, здатність до кооперації на рівноправній основі, так і достатній рівень комфортності, аби не йти врозріз з вимогами суспільства [5].

Для визначення структури соціальної компетентності дослідниця Н. Калініна виділяє два складника: когнітивно-поведінковий, що являє собою сукупність соціальних знань, умінь та навичок, необхідних для успішної суспільної діяльності, та мотиваційно-особистісний – ставлення людини до суспільства, наявність особистої мотивації до самореалізації [2].

Процес формування соціальної компетентності проходить ряд етапів (соціальна адаптація, соціальна ідентифікація, індивідуалізація та персоніфікація), триває протягом життя людини, розгортається послідовно у відповідності до її психофізіологічного розвитку, в кожному віковому періоді набуваючи нових форм та змісту. Кожний віковий період у житті людини характеризується специфічними способами формування і прояву соціальної компетентності. Такими показниками є суспільне становище, характер діяльності, діапазон соціальних ролей [1, с. 9].

На думку Л. Лєпіхової, соціальна компетентність вимагає від особистості як принциповості, вміння відстояти власну думку, протистояти небажаному впливу, так і толерантності, вміння не просто пристосовуватися, а ефективно діяти в соціальних умовах, що постійно змінюються; вимагає як досить високого рівня оптимізму, що дає віру в успіх, так і достатнього рівня песимізму, який дає змогу реально оцінити себе та свої знання з метою уникнення зайвої ейфорії, змушує ліквідувати прогалини в знаннях і вміннях, що гальмують справу [4].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Соціальна компетентність формується у процесі оволодіння людиною системою знань і уявлень про навколишню дійсність, реалізується у процесі активного засвоєння соціальних відносин, обумовлюється етичними нормами, які є основою побудови та регулювання міжособистісних і внутрішньо-особистісних позицій та відносин. Сформована соціальна компетентність характеризує людину, як відкриту до суспільства особистість, що володіє навичками соціальної поведінки, готовністю до сприймання соціальної інформації, бажанням пізнати оточуючий світ. Перспективи подальших досліджень вбачаємо у емпіричному дослідженні чинників соціальної компетентності особистості.

 

Джерела та література:

  1. Докторович М. О. Формування соціальної компетентності старшого підлітка з неповної сім’ї: автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.05 / Докторович М. О. – К., 2007. –  С.  20.
  2. Ковальчук, В. А.  Соціальна компетентність: проблема визначення. Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя. Серія: психолого-педагогічні науки. – 2002. – №4. – С. 54–57.
  3. Кульчицька А.В. Особливості формування синдрому емоційного вигорання у працівників державних установ. Психічне здоров’я працівників державних установ : [монографія] / Д. П. Власюк, О. В. Кихтюк, А. В. Кульчицька та ін./ за заг. ред. Л. В. Засєкіної , А. В. Кульчицької. -  Луцьк: Вежа-Друк, 2018. – С. 58-77.
  4. Кульчицька А. Феноменологія соціальної дезадаптації: теоретичний аспект /Н. Гаврилюк Кульчицька А.// Особистість і суспільство: методологія та практика сучасної психології : матеріали VІ Міжнар. наук.-практ. інтернет-конф. (13 трав. 2019 р.) = Abstract I International Scientific & Practical Internet Conference (May 13, 2019) / За заг . ред. Я.О. Гошовського, О.В. Лазорко, А. В. Кульчицької, Т.В. Федотової. − Луцьк: ПП Іванюк В. П, 2019. – С. 13-15
  5. Лєпіхова Л. Соціально-психологічна компетентність у психологічній взаємодії / Л. Лєпіхова // Вища освіта України. – 2004. – № 3. − С. 16−21.
  6. Федотова Т.В. Суб’єктивне благополуччя як показник психічного здоров’я особистості./ Т.В.Федотова //Психічне здоров’я працівників державних установ : [монографія] / за заг. ред. Л. В. Засєкіної , А. В. Кульчицької. – Луцьк: Вежа-Друк, 2018. – С.43-58 с.
Коментарі до статті:
© inforum.in.ua, 2014 - 2024
+38 (068) 322 72 67
+38 (093) 391 11 36
inforum.in.ua@ukr.net