Останнім часом діалог між психологією та релігією змінився. Зараз спостерігається тенденція, коли психологи намагаються зрозуміти світові релігії та запозичити методи, які можуть допомогти в лікуванні та гармонізації психічного здоров'я.
Якщо позитивний взаємозв’язок віри та психічного здоров'я є достатньо однозначним [3], то питання впливу релігійності на психологічний стан є суперечливим [4]. Існують дослідження, які наголошують на важливій ролі релігійності та соціальної підтримки в боротьбі з проблемами психічного здоров'я (у тому числі із депресією, когнітивними спотвореннями та суїцидальністю) [1].
Дослідження демонструють, що релігійні копінг-стратегії є одним із механізмів, що мають великий вплив на психічне здоров'я [6]. Існує кілька видів копінг-стратегій. Копінг орієнтований на емоції, який фокусується на управлінні неприємними емоційними станами шляхом зміни ставлення чи наданого значення подіям, що відбуваються. Приклади цього включають позитивне мислення, дистанціювання і зменшення напруги. Проблемно-фокусований копінг передбачає спробу змінити те, що спричиняє страждання, діючи на навколишнє середовище або на себе, наприклад, шляхом аналізу проблеми та складання плану дії. Люди, як правило, використовують як обидві ці стратегії та іноді поєдніють їх разом. Західна культура, як правило, цінує проблемно-орієнтований копінг, хоча в неконтрольованих ситуаціях він може бути менш корисним, ніж зосереджений на емоціях [5]. Третій тип копінг-стратегій це релігійне подолання, використання релігійних вірувань чи звичаїв для реагування на сприйнятий стрес, загрозу або втрату. В американських дослідженнях релігійне подолання виявляється у 80% населення, особливо тих, хто сповідує та ототожнює себе з релігією, для кого релігія є дуже важливою та внутрішньо мотивованою, мають вищий рівень освіти та ті, хто має хронічні захворювання, такі як депресія [2].
К.І. Паргамент стверджує, що існує три основних стилі релігійного подолання (копінг-статегій) [7, c. 180-182]. Копінг спрямований на себе, коли особа визнає присутність священного, але покладається на себе, а не на Бога, щоб вирішити проблему. Тут акцент робиться на особистій автономії і контролі. Копінг з опорою на власні сили негативно пов’язаний з молитвою, внутрішньою мотивацією, релігійною ортодоксальністю. Але позитивно пов’язаний з почуттями особистого контролю, самооцінки, а також з високим рівнем тривожності. Люди, які використовують цей стиль подолання часто лише погіршують своє психічне здоров’я.
Протилежний цьому - стиль покори, в якому відповідальність за проблему покладена на Бога. Таким чином, людина є більш пасивною і залежить від волі Божої. Цей вид релігійного копінгу пов'язаний з нижчим особистим контролем та самооцінкою, з ортодоксальністю, релігійною приналежністю, нетерпимістю, а також з низькою психосоціальною компетентністю.
Третій тип релігійного копінгу - співпраця, який передбачає активне партнерство між людиною та Богом. Це пов’язано з високим особистим контролем та самооцінкою і, ймовірно, пов’язане з внутрішньою релігійністю. Стиль співпраці позитивно пов’язаний з молитвою, релігійною проникливістю та участю, більшою психосоціальною компетентністю. Щодо психічного здоров’я цей стиль пов’язаний з розширенням можливостей та посиленням відновлення нормальної активності людини.
Значна частина досліджень релігійних копінг-стратегій пропонує класифікацію на позитивні та негативні групи. Позитивне релігійне подолання передбачає позитивну спрямованість на вирішення проблем з релігійним виміром. Бог розглядається як доброзичливий, прощаючий, люблячий і контролюючий, партнер у спілкуванні у важкі ситуації, і людина відчуває почуття духовності та підтримки. Намагання робити добрі справи та жити краще життя - частина цього стилю. Негативне релігійне подолання, навпаки, передбачає почуття духовного невдоволення та відсутність підтримки. Бог розглядається як караючий, людина може бачити себе постраждалою від Божої волі, що призводить до пасивних форм подолання, таких як перекладення відповідальності або прохання [8].
Дослідження копінг-стратегій дало велику кількість корисної інформації про зв'язок релігії і здоров'я. Однак теорія копінг-стратегій має обмеження, оскільки вона може бути спростованою та ігнорувати багато інших факторів, важливих для процесу подолання. До недостатньо досліджених факторів належать: рівень когнітивного і духовного розвитоку, тип проблеми чи стресора, конкретний ситуаційний та культурний контекст, зміни в часовій перспективі, багатовимірність релігії та духовності Nooney & Woodrum, 2002). Дослідження потрібно розширити, щоб включити такі змінні як релігійний досвід, мотивація, афект, цінності тощо. Усе це дає поштовх для подальших емпіричних досліджень релігійних копінг-стратегій.
Список використаних джерел:
- Amissah, C.M., Nyarko, K. Facing the Ills of Unemployment: The Role of Religiosity and Social Support. Journal of Religion and Health. 2020. Vol. 59, P. 2577–2594. DOI: https://doi.org/10.1007/s10943-019-00977-6
- Ferraro, K. F., & Kelley-Moore, J. A. Religious seeking among affiliates and non-affiliates: Do mental and physical health problems spur religious coping? Review of Religious Research. 2001. Vol. 42. P. 229–251.
- Foreman, D. The role of faith in mental healthcare: Philosophy, psychology and practice. BJPsych Advances. 2017. Vol. 23(6). P. 419-425. DOI: https://doi.org/10.1192/apt.bp.116.016345
- Hood R.W.Jr., Hill P.C., Spilka B. The psychology of religion: an empirical approach. Fourth Edition. New York: Guilford Press. 2009.
- Lazarus, R. S. Coping theory and research: Past, present, and future. Psychosomatic Medicine. 1993. Vol. 55. P. 234–247.
- Nooney, J., & Woodrum, E. Religious coping and church-based social support as predictors of mental health outcomes: Testing a conceptual model. Journal for the Scientific Study of Religion. 2002. Vol. 41. P. 359–368.
- Pargament, K. I. The psychology of religion and coping: Theory, research and practice. New York: Guilford. 1997.
- Pargament, K. I., Koenig, H. G., & Perez, L. M. The many methods of religious coping: Development and initial validation of the RCOPE. Journal of Clinical Psychology. 2000. Vol. 56. P. 519–543.
