Як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології спостерігається, розмаїття теоретичних та прикладних аспектів проблематики соціально-психологічної адаптації, що відображає комплексність досліджуваного явища й викликає труднощі в практичній реалізації теоретичних напрацювань.
Описуючи загальний стан проблеми адаптації особистості, варто звернути увагу на положення щодо природи цього явища, які в цілому характеризують усталені уявлення про адаптацію, зокрема, і як про психологічний феномен. Ми можемо розглядати адаптацію одночасно і як процес, - і як результат, а також як щось таке, чим може потенційно володіти індивід чи популяція для існування в змінних умовах (як біологічного, так і соціального середовища). Разом з тим адаптація відрізняється від компенсації: перша полягає в зміні системи, що адаптується, друга – у реалізації додаткових внутрішніх ресурсів. Також має право на існування положення про те, що адаптація – це особлива форма відображення системами впливу зовнішнього середовища, що полягає в тенденції досягнення динамічної рівноваги.
В залежності від напряму психологічної науки явище адаптації трактується по різному. Так, психоаналітичне розуміння адаптації опирається на уявлення 3. Фройда та його послідовників про структуру психічної сфери особистості. У рамках психоаналітичного напрямку адаптація трактується як соціальний феномен і результат, що виражається в гомеостатичній рівновазі особистості з вимогами зовнішнього оточення (середовища).
Представниками поведінкового напрямку в психології, явище адаптації визначається як: стан гармонії між індивідом і середовищем (тобто, задовольняються всі потреби індивіда, та всі вимоги середовища), або процес досягнення цього гармонійного стану.
Адаптація як процес, згідно з даним тлумаченням, набуває форми зміни середовища й змін в організмі внаслідок застосування дій (реакцій, відповідей), що доречно у даній ситуації. Це зміни суто біологічні, а зміни психіки, пов’язані з власне психічними механізмами адаптації у подібних визначеннях, як правило, не згадуються. Даний феномен часто піддається критиці з боку представників інших напрямків. Зокрема інтеракціоністична концепція Т. Шибутані розрізняє адаптацію (adaptation) і пристосування (adjustment). Кожна особистість характеризується комбінацією прийомів, що дозволяють подолати життєві складності, і ці прийоми можуть розглядатися як форми адаптації. Поняття «пристосування» у даній моделі пояснює те, як організм пристосовується до вимог специфічних ситуацій, а адаптація, в свою чергу, – це більш стабільне вирішення типових проблем та прийомів, що кристалізуються шляхом послідовного ряду пристосувань. Таким чином, автором виділяються відмінності між ситуативною та загальною адаптацією до типових проблемних ситуацій. Критерієм розпізнавання типів адаптації в даній моделі є стиль реагування особистості, пов'язаний з типовістю ситуації. Виходячи з цього адаптацію можна розглядати і як процес, - і як результат даного процесу. У період адаптації активно змінюється як сама особистість, так і середовище, внаслідок чого між ними налагоджуються стосунки адаптованості [3, c. 328].
Варта уваги концепція Г. Сельє, який ввів поняття загального адаптаційного синдрому як сукупності неспецифічних адаптивних реакцій індивіда у відповідь на дії різних стресорів. Конфлікт у його концепції розглядається як наслідок невідповідності потреб особистості обмежуючим вимогам соціального середовища. Конфлікт спричиняє стан особистісної тривоги, і як реакція на тривогу й порушення внутрішнього гомеостазу мобілізуються особисті ресурси, активізуються захисні реакції, які переважно діють на несвідомому рівні.
Важливо підкреслити, що ступінь адаптованості особистості при даному підході визначається характером її емоційного самопочуття. Внаслідок цього виділяється два рівні адаптації: адаптованість (відсутність тривоги), та неадаптованість (наявність тривоги) [2, c.127].
Досить поширений підхід за Е. Еріксоном, який описував процес адаптації за формулою: протиріччя-тривога-захисні реакції індивіда і середовища-гармонійна рівновага чи конфлікт. Отже конфлікт - тільки один з можливих наслідків взаємодії особистості та середовища. Він виникає, коли недостатньо розвинуті захисні реакції індивіда і «поступки» середовища. Інший можливий наслідок, це співробітництво й гармонія між індивідом та середовищем. Даний підхід значно розширює рамки аналізу феномена адаптації, представленого в попередніх концепціях.
Дані теоретичні підходи до вивчення феномену адаптації в психології лягли в основу розробки програми дослідження соціально-психологічної адаптації особистості до умов і наслідків воєнного конфлікту. Базою дослідження стали жителі прифронтової зони, поблизу «лінії зіткнення» підконтрольної Україні території Донбасу, які перебувають у стані триваючої загрози та переживають наслідки гібридної війни. Результати даного дослідження дозволять цільовій групі уникнути негативних явищ, пов'язаних з дезадаптацією шляхом створення у межах дослідження чіткої системи психосоціальної підтримки задля формування у місцевих мешканців, включно з вразливими групами резильєнтності до триваючої загрози та травматичного стресу [1, c. 182].
Список використаних джерел:
- Мельник А. П. Особливості психологічної реабілітації військовослужбовців, які перебували в умовах бойових дій. /А.П. Мельник., Ж. «Психологічні перспективи», Випуск 28, Луцьк, 2016, С. 176 – 185.
- Наугольник Л. Б. Психологія стресу: підручник /Л. Б. Наугольник. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2015. – 324 с.
- Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Навчальний посібник. /Л. Е. Орбан-Лембрик. – К.: Академвидав, 2010. – 649 с.
