ПСИХОЛОГІЯ УЧІННЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ФАКТОР ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ ДИТИНИ

Актуальність проблеми дослідження. Учіння є складною багатогранною проблемою, розв'язанням якої займаються представники різних наук. У гносеологічному плані філософія розглядає його як специфічну форму пізнання. Фізіологів цікавить учіння з погляду нейронних механізмів вироблення умовних ре­флексів, закономірностей вищої нервової діяльності й аналітико-синтетичної діяльності мозку. У соціології його вивчають як суттєвий фактор соціалізації особи­стості, досліджують різні форми соціального управлін­ня освітніми закладами, в яких відбувається учіння. Кібернетики розглядають учіння як інформаційний процес у системі «учитель — учень», який характери­зується специфікою управління за каналами прямого і зворотного зв'язку, а також виробленням певних стра­тегій та програм. Учіння досліджують у біології, аксіо­логії, педагогіці та інших науках. У педагогічній психо­логії учіння вважають одним із провідних факторів психічного розвитку дитини.

Мета дослідження полягає у теоретичному вивченні проблем та особливостей  процесу учіння, учнів різних вікових категорій.

Терміни «учіння» та «навчальна діяльність» у практиці педагогічної діяльності часто використовуються як синоніми, хоча не є тотожними. Психологічний аналіз учіння як специфічної форми активності індивіда базується на розумінні предметного змісту діяльності (один вид учіння має на меті оволодіння знаннями, уміннями, навичками; другий, як процес, належить до іншої діяльності).

Учіння - це особлива форма соціальної активності суб'єкта взаємодії з реальними суб'єктами та об'єктами навколишньої дійсності, регуляції систем суб'єкта згідно з програмами виконання певних завдань, а також із потребами особистості (Л.М. Проколієнко, Д.Ф. Ніколенко).

Учіння є важливою умовою та одним з основних механізмів психічного розвитку. Основна ознака учіння - усвідомленість, яка відзначається почуттям відповідальності за навчальні досягнення, активністю і самостійністю застосування знань, оволодінням прийомами розумової діяльності, що забезпечує саморегуляцію навчальної діяльності. Свідоме учіння сприяє формуванню самосвідомості, самооцінки, вольових якостей, навичок самоконтролю, організації розумової діяльності, розвитку пізнавальних інтересів тощо. Це необхідний компонент будь-якої діяльності і процес засвоєння індивідом історичного досвіду. В учінні перебудовуються, формуються психологічні механізми, які є основою виникнення і розвитку здібностей, які, у свою чергу, стають важливим чинником розвитку вже учіння [4].

Найчастіше за способом здійснення научіння кла­сифікують на три види:

1)  научіння, що відбувається подібно до імпритингу (миттєвої фіксації). У короткий сензитивний період пі­сля народження відбувається миттєве автоматичне при­стосування організму до конкретних умов життя на ос­нові готових, генетично запрограмованих форм поведін­ки. Прикладом цього може бути «рефлекс Арістотеля»: якщо доторкнутися до внутрішньої поверхні долоні но­вонародженого твердим предметом, відбудеться автоматичне стискання пальчиків і його захват;

2)  умовнорефлекторне научіння, яке ґрунтується на виробленні в організмі протягом життя нових форм по­ведінки як умовних реакцій на раніше нейтральний стимул. У тварин воно найчастіше відбувається шляхом дресирування;

3)  оперантне научіння, тобто поступове оволодіння певною формою поведінки шляхом спроб і помилок при обов'язковому підкріпленні одержаного позитивного результату. Цей вид научіння широко застосовують при формуванні навичок у тварин і людей.

Усі три види научіння у живих організмів викори­стовуються у процесі набування життєвого досвіду.

Вивчаючи особливості научіння, американський психолог Альберт Бандура (1925—1988) запропонував виділяти у людей також четвертий вид — соціальне на­учіння. Він заперечив традиційні погляди на формуван­ня научіння лише у процесі знаходження відповідей на поставлені запитання і дослідного з'ясування їх впли­вів, довівши, що всі досягнення научіння є результатом прямого досвіду, набутого під час спостереження за по­ведінкою інших людей та її наслідками [1].

Із освітнього погляду учіння є основою засвоєння знань, формування логічного мислення і узагальнених інтелектуальних умінь. Суб'єктом учіння є дитина, яка розвивається і формується як особистість в усій різноманітності і складності проблем (вікових, фізіологіч­них, психічних, педагогічних, соціальних та ін.), що виникають при цьому. Значною мірою зміни в ній зумо­влені організацією учіння, змістом і формами навчання та позицією самого вчителя. Однак мета учіння полягає не стільки в набуванні дитиною знань, скільки у збага­ченні й розвитку її можливостей і здібностей, «перебу­дові» самого учня.

Учіння — цілеспрямована організація свідомого засвоєння на­громадженого людством суспільно-історичного досвіду.

Як специфічний вид людської діяльності учіння стає можливим лише на тому етапі розвитку дитячої психіки, коли дитина здатна регулювати свої дії свідо­мою метою. Такі умови з'являються у середині до­шкільного віку у процесі освоєння дитиною різних ви­дів діяльності, таких як гра, спілкування, виконання доступних практичних дій тощо. В онтогенезі учіння для дитини — перший вид соціально визначеної діяль­ності, яку контролює суспільство і ставить до неї певні вимоги. Включаючись у таку діяльність, дитина стає учнем, тобто офіційним виконавцем відповідної соціальної функції [3].

У вітчизняній педагогічній психології (Л. Виготський, О. М. Леонтьев, П. Гальперін, Г. Костюк та ін.) психологічний аналіз учіння як специфічної форми ди­тячої активності ґрунтується на розумінні предметного характеру діяльності. Породжена потребою, діяльність суб'єкта завжди спрямована на предмет, здатний за­довольнити цю потребу. Тому учіння тільки тоді е діяльністю, коли воно задовольняє пізнавальну потребу. Знання, на оволодіння якими спрямоване учіння, є мотивом. У ньому виражено пізнавальну потребу учня. Водночас вони слугують і основною метою учіння.

Як зазначав В. Давидов, основним завданням учіння є формування у школяра теоретичного мислення, яке має замінити емпіричне. Продуктами учіння вважають засвоєні систематизовані і структуровані знання, які да­ють змогу учневі успішно розв'язувати поставлені на­вчальні завдання, а також внутрішні новоутворення ь психіці і діяльності, що з'являються у мотиваційному, ціннісному і смисловому планах. Вони створюють основу для формування індивідуального досвіду, від системно­сті, міцності і глибини якого залежатимуть не тільки ус­піхи у навчанні, а й у майбутній професійній діяльності [2].

Отже, своєрідність учіння полягає в тому, що його продукт безпосередньо не поповнює суспільне багатство, а лише нагромаджує індивідуальний досвід учня, формує та розширює науковий кругозір і світогляд. У дітей шкіль­ного віку воно є головним і домінуючим видом діяльно­сті. Загалом учіння — необхідна умова й основний меха­нізм психічного розвитку людини і в різних формах іс­нує протягом усього її життя. У шкільний період учіння слугує основою всебічного розвитку учня, формування його особистості та підготовки цо майбутньої суспільної активності і трудового життя.

Список використаних джерел:

1. Власова О.І. Педагогічна психологія: Навч. посібник – К.: Либідь, 2005 – 400 с.
2. Ильясов И.И. Структура процесса учения. – М, 1986.
3. Маркова А.К., Т.А. Молик Т.А., Орлов А.Б.. Формирование мотивации учения. – М, 1990.
4. Поліщук В. М. Вікова і педагогічна психологія : навчальний посібник /. В. М. Поліщук. – 4 те вид., стер. – Суми : Університетська.