Розуміння небезпеки, її усвідомлення формується в процесі життєвого досвіду та міжособистісних відносин, коли деякі байдужі для дитини подразники поступово набувають загрозливого характеру. Часто в таких випадках говорять про появу травмуючого досвіду (переляк, біль, конфлікт, захворювання та інші). Але найбільш розповсюджені уявні дитячі страхи. Їхнє джерело – дорослі, які оточують дитину (батьки, бабусі, вчителі), котрі несвідомо передають дитині страхи, тим що занадто наполегливо вказують на наявність небезпеки. З таких слів як: «Не йди туди - впадеш», «Не гладь - вкусить» та інших схожих попереджень діти сприймають лише другу частину. Малій дитині поки що не все зрозуміло, чому саме дорослі попереджують її, але дитина вже розпізнає сигнал тривоги, і тому у неї виникає реакція страху. В такий спосіб дорослі домагаються від дітей слухняності, але страх закріпився й буде розповсюджуватись.
Також утворенню страхів сприяють нечіткі відповіді дорослих на запитання дітей, та безмежна уява малюків. Маленькі діти задають дорослим найрізноманітніші питання, і на деякі з цих питань дорослі не можуть відповісти. Коли дорослі щось не дозволяють дитині, від дитини в свою чергу можна почути закономірне питання «Чому?», на що дорослі часто відповідають: «Тому що» замість того щоб пояснити. Не почувши відповіді на своє запитання малюк намагається відповісти на нього сам, і його безмежна, яскрава уява може намалювати будь-що і найчастіше малює вона не найприємніші речі, в результаті утворюються нові страхи.
Більшість дітей, починаючи з 3-річного віку бояться: залишатися одні в кімнаті, квартирі; нападу бандитів; захворіти, заразитися; померти; смерті батьків; якихось людей; тата або маму, покарання; казкових персонажів (Баба Яга, Кощій і т. п.); запізнення в дитячий садок; страшних снів; деяких тварин (вовк, собака, змій, павук і т. п.); транспорту (машина, поїзд); стихійного лиха; висоти; глибини; замкнутого простору; води; вогню; пожежі; крові; уколів; лікарів; болю; несподіваних різких звуків. Середнє число страхів у дівчаток вище, ніж у хлопчиків. Найбільш чутливі до страхів діти 6-7-річного віку [1].
Л.А. Петровська, Т.М. Мішина, А.С. Співаковська [2] підкреслювали, що однією з найпоширеніших причин появи дитячих страхів є неправильне виховання дитини в сім'ї, складні сімейні відносини. Так, представники різних теоретичних напрямів в психології і педагогіці, сходяться у визнанні негативного впливу порушених внутрішньо-сімейних відносин на психічний розвиток дитини. Серед причин формування і розвитку різних патологічних рис вдачі і невротичних симптомів, що лежать в області сім'ї, виділяють наступні: внутрішньо-сімейні конфлікти; неадекватні виховні позиції батьків; порушення контакту дитини з батьками внаслідок розпаду сім'ї або довгої відсутності одного з батьків; рання ізоляція дитини від сімейного оточення; особові характеристики батьків і деякі інші. Неадекватна батьківська поведінка приводить до руйнування емоційного контакту з оточенням, що у вітчизняній психології розглядається як один з механізмів формування і розвитку особистісних аномалій.
Необхідно відзначити, що боязливість і страх в дошкільному віці не є стійкою рисою вдачі і піддаються корекції при адекватному до них підході з боку дорослих. Проте, важливість активної роботи з дитячими страхами обумовлена тим, що сам по собі страх здатний робити патогенний вплив на розвиток різних сфер особистості. К.Д. Ушинський відзначав, що саме страх здатний спровокувати людину на негативний вчинок, знівечити його морально і убити душу.
У зв'язку з вищесказаним гостро постає необхідність комплексного підходу до вирішення проблеми корекції дитячих страхів, зокрема, залучення сім'ї. Ця робота може виражатися як в ознайомленні батьків з результатами дослідження в допустимій формі, так і у направленні батьків на консультацію до фахівця з сімейних питань. Такий підхід може впливати не тільки на зовнішні сторони прояву страхів, але і на обставини, що породжують його.
Джерела тривожності слід шукати в ранньому дитинстві. Вже на другому році життя вона може виникнути як результат неправильного виховання. Дитина боїться втратити матір з поля зору і у прямому розумінні слова тримається за її спідницю. Вона постійно чекає якої-небудь страшної «події»: уважно вдивляється в обличчя незнайомих людей, не підпускає до себе сторонніх, ховається за матір, плаче при різких звуках, боїться іграшок, які видають будь-які звуки (мукають, пищать, шарудять, грають) Особливий страх можуть викликати іграшки що стрибають, ляскають крилами, із спалахуючими очима, маски, які передають характерні емоційні стани (біль, страх, сарказм), а також спотворені частини лиця, що мають великі очі, розтягнутий зубастий рот, висунутий язик, великий ніс, вуха, котрі неприродно стирчать, і тому подібне. Як вже наголошувалося, для дітей другого року життя характерна загострена орієнтовна реакція на новизну. Емоційно негативні враження раннього дитинства можуть стати причиною тривожності і формування такої небажаної риси вдачі, як боязливість. Дорослі не повинні провокувати страхи, що призводять до тривожності. Профілактика тривожності - чуйне, уважне відношення до дитини, охорона її нервової системи. Близька до страху (по своїх проявах і механізмі) індивідуальна паніка. Вона відрізняється від страху більшою неадекватністю реальному розміру небезпеки. Основна межа панічної поведінки - прагнення людини до самозбереження. На перший план виступають захисні емоції, які знижують рівень самоконтролю і примушують фізично уникнути небезпеки [2].
У науково-методичній літературі виділяються соціально-культурні і психологічні передумови розвитку страху. По мірі розвитку психіки людини і ускладнення форм його життя страх набував соціально опосередкований характер і виражав все більш психологічно тонку гамму морально-етичних почуттів і переживань. Тільки поступово складається об'єктивний характер уявлень, коли вчаться розрізняти відчуття, справлятися з почуттями і мислити абстрактно - логічно. Ускладнюється і психологічна структура страхів разом з умінням планувати свої дії і передбачати дії інших, з'являється здатність до співпереживання, відчуття сорому, провини, гордості і самолюбство.
Егоцентричні, засновані на інстинкті самозбереження, страхи доповнюються соціально-опосередкованими, такими, що зачіпають життя і благополуччя інших, спочатку батьків і тих, хто доглядає за дитиною, а потім і людей поза сферою її безпосереднього спілкування. Розглянутий процес диференціації страху в історичному і особистісному аспектах - це шлях від страху до тривоги, про яку можна вже говорити в старшому дошкільному віці і яка як соціально опосередкована форма страху набуває особливого значення в шкільному віці.
У різних етапах цивілізаціях діти в своєму розвитку відчувають ряд загальних страхів: у дошкільному віці - страх відділення від матері, страх перед тваринами, темнотою, в 6-8 років - страх смерті. Це служить доказом загальних закономірностей розвитку, коли дозріваючі психічні структури під впливом соціальних чинників стають основою для прояву одних і тих же страхів. Наскільки буде виражений той або інший страх і чи буде він виражений взагалі, залежить від індивідуальних особливостей психічного розвитку і конкретних соціальних умов, в яких відбувається формування особистості дитини.
Процес урбанізації, що триває зараз, віддаляє людину від природного простору існування, веде до ускладнення міжособистісних відносин, інтенсифікації темпу життя. У дітей, що живуть в приватних будинках, страхи зустрічаються частіше, ніж у дітей із багатоквартирних будинків, особливо у дівчаток. У багатоквартирному будинку багато дорослих, більше однолітків, можливостей для сумісних ігор і менше страхів. У приватних будинках діти позбавлені безпосереднього контакту один з одним. У них більша вірогідність появи страхів самоти, темноти, страшних снів, чудовиськ і так далі. В першу чергу це відноситься до дітей, які в сім'ї є єдиною дитиною, по відношенню до них дорослі проявляють більше уваги і опіки.
Недостатня рухова й ігрова активність, а також втрата навичок колективної гри сприяють розвитку у дітей неспокою. Більшість з них вже не можуть з азартом грати в хованки, «козаки-розбійники» і так далі. Відсутність емоційно-насичених, галасливих і рухомих ігор істотно обідняє емоційне життя, приводить до надмірно ранньої і односторонньої інтелектуалізації психіки. В той же час гра була і залишається найприроднішим способом зживання страхів, оскільки в ній у формі іносказання відтворюються безліч викликаючи страхів життєвих колізій. В результаті, щоб усунути страхи, доводиться застосовувати вже в спеціально створюваних умовах ті ж ігри, в які могли б грати, але не грають сучасні діти. Не грають же вони не тільки тому, що живуть у великому побудованому для дорослих місті, але ще і тому, що мають дуже строгих батьків, які вважають гру балощами і порожнім проведенням часу. Крім того, багато батьків побоюються ігор, оскільки бояться за дітей, адже, граючи, дитина завжди може отримати травму, злякатися. Спілкування з дітьми у батьків, що постійно лякаються, будується переважно на абстрактно-відвернутому, а не на наочно-конкретному, образному рівні. Внаслідок цього дитина вчиться безпідставно турбуватися з приводу того, що може відбутися, а не активно і упевнено долати різні життєві труднощі.
Страх, неспокій у дітей можуть викликати постійне переживання матір'ю нервово-психічні перевантажень унаслідок вимушеної або навмисної підміни сімейних ролей (перш за все ролі батька). Так, хлопчики і дівчатка бояться частіше, якщо вважають головними в сім'ї матір, а не батька. Працююча і домінуюча в сім'ї мати часто неспокійна і дратівлива у відносинах з дітьми, викликаючи в них у відповідь реакції неспокою. Домінування матері також вказує на недостатньо активну позицію і авторитет батька в сім'ї, що затрудняє спілкування з ним хлопчиків і збільшує можливість передачі неспокою з боку матері. Якщо хлопчики 5-7 років в уявній грі «Сім'я» вибирають роль не батька, як це роблять більшість їх однолітків, а матері, то страхів у них більше.
Неспокій у емоційно-чутливих дітей перших років життя виникає і внаслідок прагнення деяких матерів якомога раніше вийти на роботу, де зосереджена основна частина їх інтересів. Ці матері переживають постійну внутрішню суперечність із-за боротьби мотивів, бажання одночасно встигнути на двох фронтах. Вони рано віддають дітей до дошкільних дитячих установ, на піклування бабусь, дідусів, інших родичів, нянь і недостатньо враховують їх емоційні запити.
Честолюбні, не в міру принципові, з хворобливо загостреним відчуттям обов'язку, безкомпромісні матері надмірно вимогливо і формально поводяться з дітьми, які завжди не влаштовують їх відносно статі, темпераменту або характеру. У гіперсоціалізованих мам турбота виявляється головним чином в тривозі з приводу можливих, а тому і непередбачуваних нещасть з дитиною. Типова ж для них строгість викликана нав'язливим прагненням зумовити його спосіб життя по заздалегідь складеному плану, виконуючому роль свого роду ритуального розпорядження. А емоційно чутливі і вразливі діти дошкільного віку формально правильне, але недостатньо тепле і ніжне відношення мами сприймають з неспокоєм, оскільки саме в цьому віці вони потребують, як ніколи, любові і підтримки дорослих.
Вже до кінця старшого дошкільного віку діти в цих умовах емоційно «загартовуються» до такого ступеня, що перестають реагувати на надмірно вимогливе відношення матері, відгороджуючись від неї стіною байдужості, упертості і негативізму. Вони занурюються в свій світ переживань, а іноді їх поведінка стає схожою на поведінку матері. Інші влаштовують істерики з приводу недостатньої уваги матері або, переживаючи таке її відношення до себе, стають неспокійними, пригніченими, невпевненими. Зростаюча з покоління в покоління емоційна чутливість дітей і потреба в теплому та дбайливому відношенні вступають, таким чином, в суперечність з прагненнями деяких мам звільнитися від догляду за дитиною і формалізувати процес її виховання [2].
Найбільш чутливі до конфліктних відносин батьків діти-дошкільники. Якщо вони бачать, що батьки часто сваряться, то число їх страхів вище, ніж коли відносини в сім'ї хороші. Дівчатка емоційно вразливіші, ніж хлопчики, сприймають відносини в сім'ї. При конфліктній ситуації дівчинка швидше, ніж хлопчики, відмовиться вибирати роль батьків тієї ж статі в уявній грі «Сім'я», вважаючи за краще залишатися самі собою. Тоді мати може надовго втратити свій авторитет у дочки. Заслуговує увагу виявлення у дітей-дошкільників з конфліктних сімей частіші страхи перед тваринами (у дівчаток), стихією, захворюванням, зараженням і смертю, а також страхів кошмарних снів і батьків (у хлопчиків). Всі ці страхи є своєрідними емоційними відгуками на конфліктну ситуацію в сім'ї [2].
У дівчаток не тільки більше страхів, чим у хлопчиків, але і їх страхи тісніше зв'язані між собою, тобто більшою мірою впливають один на одного як в дошкільному, так і в шкільному віці. Іншими словами, страхи у дівчаток міцніше пов'язані із структурою особистості, що формується, і перш за все з її емоційною сферою. Як у дівчаток, так і у хлопчиків інтенсивність зв'язків між страхами найбільша в 3-5 років. Це вік, коли страхи «чіпляються один за одного» і складають єдину психологічну структуру неспокою. Оскільки це співпадає з інтенсивним розвитком емоційної сфери особистості, то можна припускати, що страхи в даному віці найбільш скріплені і мотивовані.
Максимум страхів спостерігається в 5-8 років, при зменшенні інтенсивності зв'язків між страхами, але страх при цьому більш складно психологічно мотивований і несе в собі більший пізнавальний заряд. Як відомо, емоційний розвиток в основних рисах закінчується до 6 років, коли емоції вже відрізняються відомою зрілістю і стійкістю. Починаючи, з 5 років на перший план виходить інтелектуальний розвиток, в першу чергу мислення (от чому в багатьох країнах з цього віку починається навчання в школі). Дитина більшою мірою, ніж раніше, починає розуміти, що здатне заподіяти їй шкоду, чого слід боятися, уникати. Отже, у віці страхів, що найчастіше виявляються, тобто в старшому дошкільному віці, можна вже говорити не тільки про емоційну, але і про раціональну основу страхів як нову психічну структуру особистості, що формується.
На частоту виникнення страхів впливає склад сім'ї. У дівчаток і хлопчиків старшого дошкільного віку число страхів помітно вище в неповних сім'ях, що підкреслює особливу чутливість цього віку до розриву відносин між батьками. Саме, в 5-7 років діти найбільшою мірою прагнуть ідентифікувати себе з батьками тієї ж статі, тобто хлопчики хочуть бути у всьому схожими на найбільш авторитетного для них в ці роки батька, як представника чоловічої статі, а дівчатка - на свою матір, що додає їм упевненість в спілкуванні з однолітками своєї статі. Якщо у хлопчиків відсутність батька, незахищеність ним і надмірна опіка матері ведуть до несамостійності, інфантильності і страхів, то у дівчаток наростання страхів залежить швидше від самого факту спілкування з неспокійною, позбавленої опори матір'ю.
Найбільш схильні до страху єдині діти в сім'ї як епіцентр батьківських турбот і тривог. Єдина дитина знаходиться, як правило, в тіснішому емоційному контакті з батьками і легше переймає їх неспокій. Батьки, нерідко охоплені тривогою не встигнути що-небудь зробити для розвитку дитини, прагнуть максимально інтенсифікувати і інтелектуалізувати виховання, побоюючись, що їх чадо не відповідатиме непомірно високим в їх уявленні соціальним стандартам. В результаті у дітей виникають вселені, часто не обґрунтовані страхи не відповідати чому-небудь, бути невизнаним ким-небудь. Нерідко вони не можуть справитися зі своїми переживаннями і страхами і відчувають себе нещасними в своєму «щасливому» дитинстві.
Збільшення числа дітей в сім'ї, коли є з ким поспілкуватися, пограти, зазвичай сприяє зменшенню страхів, тоді як збільшення числа дорослих може діяти протилежним чином, якщо вони замінюють дитині весь навколишній світ, створюючи штучне середовище, в якому немає місця одноліткам, дитячому сміху, радості, проказам, безпосередньому виразу відчуттів. Неможливість в цих умовах бути самим собою породжує хронічне відчуття емоційної незадоволеності і неспокою, особливо при небажанні або нездатності грати ролі, що нав'язуються дорослими. Якщо додати і часті конфлікти між дорослими з приводу виховання дитини, коли він крім своєї волі виявляється яблуком розбрату, то його стан стає ще більш незавидним.
Вік батьків також має важливе значення для виникнення страхів у дітей. Як правило, у молодих, емоційно безпосередніх і життєрадісних батьків діти менш схильні до проявів неспокою і тривоги. У «немолодих» батьків (після 30 і особливо після 35 років) діти неспокійні, що відображає переважно тривожність матери, що пізно вийшла заміж і що довго не мала дітей. Недивний розвиток «пізніх» дітей під знаком надмірних турбот і неспокоїв. Вбираючи як губка, тривогу батьків, вони рано виявляють ознаки неспокою, що переростає потім в інфантильність і невпевненість в собі. Якщо ж стан тривоги повторюється часто і в самих різних ситуаціях, (при відповіді у дошки, спілкуванні з незнайомими дорослими і так далі), то слід говорити про тривожність.
Чи існує спадкова передача тих чи інших конкретних страхів, тим більше, що часто ми маємо справу з таким загальним у матерів і дітей страхами, як страхи самотності, темряви, тварин, болю і несподіваних звуків? Так, якщо мати і зараз випробовує подібні страхи. Це вказує на «загальний» з дітьми тип нервово-психічного реагування. Останнє означає і спільність сприйняття, фіксації страху, його переробки у свідомості і зміни поведінки.
Слід мати на увазі, що більшість дітей проходять у своєму психічному розвитку ряд вікових періодів підвищеної чутливості до страхів. Всі ці страхи носять перехідний характер, але вони здатні оживляти аналогічні страхи, що зберігаються у пам'яті неспокійних батьків, та передаючи дітям у процесі безпосереднього спілкування в родині. Це найбільш типовий шлях передачі страхів. Тому можна стверджувати, що ймовірність появи страхів у дітей завжди вище за наявності їх у батьків, особливо якщо в наявності загальні властивості вищої нервової діяльності, а також, якщо батьки користуються у дітей авторитетом і якщо між ними існує тісний емоційний контакт.
Більшість страхів передаються дітям неусвідомлено, але деякі страхи, точніше побоювання, можуть свідомо культивуватися батьками в процесі виховання або вселяє дітям системі ціннісних орієнтацій, що нав’язується дітям. Матері, зважаючи на більш тісний біологічний та емоційний контакт з дітьми, схильні більшою мірою, ніж батьки, передавати їм свої страхи, хоча б в силу прагнення оберігати дітей від повторення своїх страхів. Але саме цим залучається особлива увага до небезпеки, що лежить в основі того чи іншого страху. Якщо врахувати тривожність матерів, беззахисність дітей та їх невпевненість собі, то поява страхів не буде здаватися чимось незвичайним. У цілому матері більш «успішно» передають дітям занепокоєння - тривожність, а батьки - помисливість, сумніви в правильності своїх дій. Усе разом це й породжує тривожно-недовірливий спосіб реагування у дітей як базис виникнення страхів, побоювань, передчуттів і сумнівів.
Отже, дитячі страхи в тому або іншому ступені обумовлені віковими особливостями і мають тимчасовий характер. Страх грає важливу роль в житті дитини, з одного боку, він може уберегти від необдуманих і ризикованих вчинків. З іншої - позитивні і стійкі страхи перешкоджають розвитку особи дитини, сковують творчу енергію, сприяють формуванню невпевненості і підвищеної тривожності.
У дітей молодшого шкільного віку, так само як і в дітей дошкільного віку розвивається абстрактне мислення, здатність до спілкування, діти молодшого шкільного віку також шукають відповіді на питання: «Навіщо люди живуть», «Звідки все з’явилось», але вже не так інтенсивно. У більшості дітей молодшого шкільного віку вже сформувались життєві цінності, відчуття дому, родини. Діти переходять на новий етап життя, в їхньому житті з'являється школа. На цьому етапі діти починають вчитись, виконувати домашні завдання, в них з'являється відчуття відповідальності за свою поведінку, вчинки, а разом з новими відчуттями з’являються нові страхи. В першому класі діти прагнуть навчатись – їм це цікаво, цікаво виконувати завдання вчителя, відповідати на різноманітні запитання. Але поступово прагнення вчитись зменшується, в деяких дітей швидше, в деяких повільніше, але воно зменшується. Наприклад порівняйте бажання вчитись першокласника та десятикласника, в першокласника бажання буде більшим, хоча бувають й винятки, коли бажання вчитись не змінюється (зустрічається рідко), або ж зростає (таких людей – одиниці). На те, як саме буде змінюватись прагнення вчитись впливає багато факторів, наведемо основні:
- Новизна. В першому класі навчання – щось нове, а значить цікаве. З часом до навчання звикають, воно починає набридати.
- Темперамент дитини, її характер. Так наприклад є діти котрі можуть цілий день просидіти за однією справою, у таких дітей майже завжди є улюблена справа, захоплення (колекціонування, вишивання, малювання) яким вони будуть займатись і коли виростуть. У таких дітей швидкість набридання дуже низька, тому бажання вчитись буде змінюватись непомітно. Інші ж діти не можуть довго всидіти на місці, у них не має постійного захоплення. Вони можуть займатись малювання, а через кілька тижнів, місяців кинути його й почати займатись вишиванням, можуть кинути майже закінчену справу тільки тому, що вона їм більше не цікава - набридла. Такі діти в основному легко засвоюють новий матеріал, але при поглибленні тема починає набридати. У таких дітей швидкість набридання дуже висока.
- Батьки та вчителі. Якщо батьки та вчителі зможуть кожен раз поновному зацікавлювати учнів з високою швидкістю набридання, то продуктивність їх праці буде надзвичайно високою.
- Колектив. На навчання впливає також колектив, тобто учні класу. Стосовно цього пункту не має виражених закономірностей, все знову ж таки залежить від особливостей характеру дитини та від страхів. Так ,наприклад, один учень краще навчається, коли з класом у нього гарні стосунки, а інший навпаки – коли стосунки з класом гарні – оцінки погані, коли стосунки погані – підвищуються оцінки. Чому саме відбуваються такі стосунки я спробую пояснити в наступному пункті.
- Страхи. З початком шкільного життя батьки починають розмовляти з дітьми на теми «Як важливо гарно вчитись», «Навіщо вчитись», головною суттю цих розмов є тема «Без освіти ти ніхто». І через невпевненість у собі, з'являється страх бути недостойним своїх батьків та страх бути невдахою. Крім того впливає також поява нових контактів, та через ту ж саму невпевненість у собі дитина боїться зіпсувати відносини з однокласниками, що також сприяє появі страху бути невдахою. Через принцип виховання котрій передається століттями «Ти хороший учень якщо в тебе хороші оцінки» та через драматичне ставлення батьків до поганих оцінок, з'являється страх отримати двійку. А через нашу систему освіти «Чим більше помилок тим менша оцінка» - страх робити помилки. Потім уже малюк на несвідомому рівні робить висновки: «Помиляється той, хто відповідає», тому з’являється новий страх - відповідати, виходити до дошки, а потім і страх йти до школи.
Куличковська Е.В., Степанова О.В. вважають, що на життєвому проміжку від семи до одинадцяти років ведучим страхом є страх – «бути не тим», про кого гарно говорять, кого поважають, цінують і розуміють. Іншими словами, діти в цей час бояться не відповідати соціальним вимогам найближчого оточення – школі, середовищу однолітків або сім’ї. конкретні форми страхів «бути не тим» - це страх не встигнути, зробити не те, не так, бути звинуваченим або покараним. Ці страхи говорять про наростаючу соціальну активність, про формування почуття обов’язку, відповідальності, тобто про внутрішні інстанції, що об’єднано в поняття «совість», яка стає центральним психологічним утворенням даного віку. У дітей в цей час часто зустрічаються страхи, що пов’язані зі школою. Причин, що це викликає є цілий ряд. Інколи батьки в своєму досвіді пережили такий страх і навіюють цей страх дітям (виконують за них завдання або занадто контролюють їх). В результаті у дітей з’являється почуття невпевненості в собі, сумніви у своїх силах та знаннях.
Буває, що діти не хочуть іти в школу, мотивуючи це тим, що їх будуть питати на уроках. В основі даного страху лежить боязкість зробити помилку, бути неуспішним або осміяним. Найчастіше школярі бояться відповідати у дошки, панічно бояться зробити помилку, коли готують уроки, тобто бояться нанести шкоду самооцінці, уявленню про своє Я.
В ряді випадків страх перед школою викликаний конфліктом з однолітками, страхом прояву фізичної агресії з їхнього боку. Особливо це характерно для хлопчиків, які є емоційно чутливі, які часто хворіють і є ослабленими.
В молодшому шкільному віці виникають страхи і ті, що не пов’язані з почуттям обов’язку. Їх можна назвати суєвірними страхами – дитина очікує нещастя не від конкретного вчинку, ситуації або людини, а від долі. Діти даного віку вірять в чортів, вампірів. Подібні уявлення – природній прояв навіювання, пік розвитку якої приходиться на 10 років. Крім суєвірних страхів, для дітей даного віку типовими є страхи стихії, природних катаклізмів: грози, урагану, повені, землетрусу. Він не є випадковим і відображає особливості, які є властивими даному віку, а саме так назване магічне мислення – схильність вірити в «рокове» стікання обставин, «таємничі» явища, передбачення.
Отже, у молодшому шкільному віці проявляються страхи, які без відповідної роботи закріплюються і перетворюються у фобії та тривожність стає особистісною рисою.
Список використаних джерел:
- Богучарова О. Шкільні страхи шестирічок та їх запобігання / О.Богучарова // Практична психологія та соціальна робота. - 2002. - №5. - с.1-3.
- Додонов Б.И. В мире эмоций / Б.И. Додонов. К.: Изд-во политической лит-ры Украины, 1987. С. 10.
