Розглядати особистість, не торкаючись її генезису, її руху від етапу до етапу, досить важко. Зрозуміти закономірності світобудови можливо лише у процесі перетворень, зародження нового і відмирання застарілого, віджилого. Розуміння розвитку як основного способу існування особистості передбачає розгляд останньої протягом усього її життя.
Досить популярною є епігенетична концепція розвитку особистості, яку запропоновано одним із засновників «его-психології» Е. Еріксоном. На початку життя дитина обирає довіру чи недовіру до світу; на другій стадії полярними переживаннями стають почуття автономії та сорому; ігровий вік пов'язаний з почуттями ініціативи-провини; молодший шкільний вік потребує вибору між зацікавленістю трудовим досвідом, працелюбністю і почуттям неповноцінності; юнацтво пов'язане з почуттям визначення власного «Я» чи почуттям дифузії, невизначеності ролей, розмитості; молодість – це вік вибору між інтимністю та ізольованістю; зрілість обирає творчість чи застій; похилий вік – вік переживання цілісності чи відчаю. Кризу, що розділяє етапи життєвого шляху, Е. Еріксон розглядає як необхідність повороту, а не як катастрофу. Етапи, що вже пройдено, також впливають на особистісне зростання, однак нові етапи стимулюють і нову форму цілісності. Коли людина переживає екзистенціальні ситуації, можливим є повернення на більш ранні рівні реагування. Всі кризові ситуації, глибинні конфлікти продовжують у певній формі існувати в особистості людини [7].
Ідея повернення на примітивні рівні, сходження донизу належить С. Холлу, який вважав, що душа людини любить повертатися до примітивного хаосу, щоб відпочити від усякого примусу, особливо з боку розуму й здорового глузду. Тому вона покидає напружений «бій на передньому краї» й повертається до досвіду ранніх стадій [за 1]. У дитинстві людина відчуває гармонію зі світом, яку пізніше порушують соціальні інстинкти. У концепції С. Холла життєвий шлях значною мірою запрограмовано філогенетичними стадіями.
Серед досліджень, що спрямовані на аналіз соціальних факторів життєвого шляху, слід назвати праці відомого сучасного психолога Х. Томе, що активно користується психобіографічним методом. Одне з центральних понять, уживаних ним, - це поняття «темп буття», зміст якого він характеризує як головні прагнення особистості, її інтереси чи об'єкти, що мають високу особистісну значущість для індивіда. Згідно з Х. Томе, розвиток людини залежить від економічного рівня країни: у промислове розвинутих країнах становлення особистості визначається насамперед творчою тематикою, що сприяє власній самостійності, суб'єктності, у той час як в аграрних державах домінує так звана регламентуюча тематика, і молодь пристосовується до традиційного укладу, загальноприйнятих норм досить спокійно, безкризово. У зрілому віці Х. Томе фіксує такі зміни в особистісних проявах, як більш визначену інтроверсію чи екстраверсію, інтенсифікацію певних схильностей типу огрубління чи витонченості, скупості чи марнотратства [за 1]. Виникає також схильність до стійкої депресії, зростає рівень адаптованості до середовища. Однак жорсткої необхідності прояву цих вікових рис не було виявлено. У похилому віці зміни особистості розглядаються насамперед як зниження продуктивності, пристосовності, певна деградація. Людина стає повільною, риси її характеру набувають гротесковості. Було зроблено висновок, що соціально цінні властивості особистості з віком меншають, а соціальне небажані зростають. У той же час духовна продуктивність може залишатися на досить високому рівні. Процес старіння зумовлений, перш за все, соціальним походженням, рівнем освіти, стилем життя.
Кожен індивід має тенденцію до збереження власної унікальності. Він відрізняється специфічними способами поведінки, мислення, реагування і розвитку, на відміну від інших, і прагне цю відмінність зберегти. Він накладає свій індивідуальний відбиток на кожну роль, яку він грає, на кожну ситуацію, з якою зіштовхується, при цьому робить це у відповідності із власною Я-концепцією. Основна характеристика життєвого стилю – його цілісність, яка визначає постійність і тотожність індивідуальної поведінки через особистісні вибори і переваги. Друга характеристика стилю – індивідуальність, система зовнішніх проявів індивідуального способу життя, яка формується з дитинства. Стиль життя допомагає краще орієнтуватися в оточуючому, легше досягати задоволення своїх потреб, ухилятися від невдач та отримувати задоволення.
В соціокультурній теорії особистості К. Хорні наголошується, що соціокультурні умови справляють великий вплив на розвиток та функціонування індивіда. При цьому, вирішальним фактором в розвитку особистості є соціальні відносини між дитиною і батьками, в результаті яких дитина задовольняє потребу в безпеці. У випадку незадоволення цієї потреби виникає почуття базальної тривоги як варіант захисної поведінки, яка вже в дорослому житті людини проявляється у невротичних тенденціях (потреба у любові та схваленні, керівному партнерові, чітких обмеженнях, суспільному визнанні, захопленні собою, самодостатності й незалежності, у бездоганності тощо), і, навіть може перерости у стиль життя. У дорослої людини формується ідеалізований образ Я як всемогутньої – людини, яка дотримується високої моральності, все знає і вміє викликати захоплення нею іншими людьми. Однак неминучі у житті невдачі, нейтральне ставлення інших людей заставляє людину відчувати себе неповноцінною і навіть ставитися до себе із ненавистю та зневагою. Людина переживає боротьбу двох несумісних сил – внутрішніх диктатів, компульсивних (нав’язливих) потреб, тиранії належності та самоідеалізації. При цьому прагнення до слави є провідним мотивом, оскільки смисл життя передбачає стійкий розвиток власних талантів, набуття широкого кола вмінь, бажання розвивати свої сили [6].
Г.Олпорт у своїй диспозиційній теорії говорить про резонність вивчення установок, оцінок, мотивів, відчуттів і здібностей людини в єдності. Для цього він вводить поняття «пропріум особистості», яке означає позитивну, творчу властивість людської природи, що прагне до постійного росту. Ця частина суб’єктивного досвіду (самість) пояснює мотивацію поведінки людей відповідно до їх актуальних намірів, а також сприяє формуванню внутрішньої єдності.
Виходячи з положення про існування у людини пропріативної функціональної автономії мотивів, Г. Олпорт підкреслює, що у людини протягом життя виникають нові інтереси, нові мотиви, які не мають зв’язку з минулим, зокрема, з дитячими спонуканнями. Їм притаманна власна енергетика, а, отже, рівень психічного здоров’я людей визначається тим, наскільки їх властивості (риси) є незалежними від рис, що проявлялися в дитинстві. Людині також властива й персеверативна функціональна автономна система, яка зберігає зв’язок з минулим, але лише на рівні елементарних, органічних потреб [7].
Пропріотичні функції еволюціонують протягом життя людини, і в результаті їх кінцевої консолідації формується «Я» як об’єкт суб’єктивного пізнання і відчуття. Найвищою стадією формування «самості» є пропріативне прагнення, що виражається у виборі життєвого шляху та професійної кар’єри.
Подібні ідеї ми зустрічаємо в гуманістичному психоаналізі Е. Фрома. Описаний ним «феномен відчуження» розкриває труднощі людського існування – люди прагнуть до свободи і автономії, але сама по собі ця боротьба викликає почуття самотності від природи і суспільства. Інтенсивність такого конфлікту між свободою і безпекою залежить від економічної та політичної систем суспільства. Подолання почуття відчуженості і самотності може здійснюватися шляхом відмови від свободи та придушення своєї індивідуальності або шляхом абсолютного підкорення соціальним нормам [5].
В концепції А. Маслоу, де самоактуалізація виступає центральним поняттям, життєвий шлях розглядається через дві складові психічного здоров’я, а саме прагнення людини бути всім, чим вона може бути, розвивати весь свій потенціал через самоактуалізацію та прагнення до гуманістичних цілей. Самоактуалізована особистість виділяється демократичним характером і повною захопленістю тією справою, яку вона вважає своєю місією, покликанням. Здатність особистості до самоактуалізації визначається її спроможністю робити в складних соціальних ситуаціях «правильний вибір», який веде до їх самоактуалізації і самоактуалізації інших людей. А. Маслоу вводить поняття «трансценденція», яке збагатило онтологічну концепцію людини, індивіда. Всі людські прагнення (потреби) він поділив на дефіцитарні (Д-потреби або потреби нужди) і потреби росту, розвитку, реалізації вищих цінностей [2].
В поняття трансценденції увійшли складові потреб і здібностей, бажань і можливостей людини вийти за межі існуючого суспільства, реальних міжособистісних відносин, розповсюджених в соціумі шаблонів і стереотипів. Якщо людина нездатна задовольнити свої вищі потреби, то це може призвести до мета патології, що проявляється в десакралізації життя, безцільної деструктивності, вандалізмі; недовірі, цинізмі, скептицизмі, підозрілості; вираженому егоїзмі, недоброзичливості; дезінтегреціі, відчутті, що “світ розпадається”, сприйнятті всього сущого як поєдинку, війни; втрати почуття безпеки, переживання непередбачуваності подій тощо. В той же час здоровий розвиток особистості здійснюється через актуалізацію природи людини, через реалізацію її потенційних можливостей.
В. Франкл протиставляє теорії самоактуалізації свій погляд на природу людини, де заявляє що самоактуалізація важлива, але не як інтенція, намір, автономна ціль, а лише як другорядний результат творчої діяльності. Він доводить, що людина первісно спрямована не на себе, а на світ. В оточуючому світі, у суспільстві, в інших людях вона й може знайти головний смисл (основний мотив) свого життя. В пошуках смислу люди повинні трансцендувати, виходити за межі себе. Смисл свого буття можна віднайти у справі, якій вони віддані, і яка відповідає їх покликанню, в турботі про інших людей. Лише мірою того як люди забувають про себе у справі, приносять себе у жертву світу, його вимогам і задачам, вони здійснюють й себе [4].
Дедалі популярнішим стає всевіковий напрям у психології розвитку, що досліджує компоненти поведінки людини, котрі мають змінний і сталий характер, протягом життя від народження до смерті. Тому терміни «всевіковий розвиток» (life-span) та «розвиток протягом життєвого шляху» (life-course) найчастіше використовують як синоніми.
Узагальнюючи основні положення всевікового підходу, можна стверджувати, що жоден віковий етап не має домінуючої ролі у розвитку. На всіх етапах життєвого шляху відбуваються як кількісні (кумулятивні), так і якісні (інноваційні) зміни. Протягом якогось одного періоду певні системи поведінки удосконалюються, а інші регресують. Розвиток не є процесом набуття все більшої ефективності, він складається з поєднання надбань (зростання) та втрат (занепаду). Залежно від умов життя і досвіду людини її розвиток може досить виразно змінюватись. Слід підкреслити значення соціо-культурних умов певного історичного періоду.
Життєвий світ будується у процесі саморозгортання особистості, зростання суб'єктності як показника її зрілості, самостійності, відповідальності. Складна взаємодія біологічних, психологічних, соціальних детермінант розвитку, їх відносна автономність і взаємовплив створюють своєрідну траєкторію життєвого шляху, його періодизацію.
Протягом життя людина постійно моделює світ, у якому живе. Від дитинства до старості тягнеться послідовний шлях взаємопереходів центрації та децентрації. Якщо дитина будує свій світ, егоцентричне асимілюючи реальність у грі, уяві, фантазії, то зрілий вік зумовлюється передусім децентрацією, більш об'єктивним пізнанням довколишнього світу. Подолання суб'єктивності, егоцентризму веде до вищої форми суб'єктивності, до осягнення її як монади, мікрокосмосу. Людина йде життєвим шляхом, оприлюднюючи, розгортаючи назовні власне «Я», під впливом якого зовнішня дійсність утрачає спокій, позбавляється байдужості, переструктуровуючись відповідно до значущих цінностей, провідних мотивів, палких бажань і притлумлених імпульсів. Життєвий світ, який вона будує, як проекція внутрішнього світу на зовнішній, об'єднує доглибне й позірне, незмінне й мінливе. Водночас це й зворотна проекція ззовні всередину – багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.
Життєвий світ має свій простір, що складається з відносин, котрі відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Мова суспільства пропонує людині системи понять, класифікацій тощо, але кожний індивід створює їх наново завдяки реципрокності, взаємності між людьми, що можуть розрізняти точки зору одне одного. Наодинці, не вступаючи у кооперацію, людина стає менш психологічно гнучкою, різнобічною, і така внутрішня застиглість, неможливість прийняти своєрідність іншого є показником незрілості.
Найвища зрілість людини виявляється в її можливості природно, невимушено стати на позицію іншої людини, залишаючись самою собою, не зраджуючи себе, не пристосовуючись. Етапи життєвого шляху пов'язані з певною мірою залежності між центрацією і децентрацією, що забезпечують оптимальну дистанцію між зовнішнім і внутрішнім, своїм і чужим, «Я» та «іншими».
Список використаних джерел:
- Вірна Ж.П. Психологія особистісної події : навч. посібник. Луцьк : Вежа-Друк, 2016. 148 с.
- Маслоу А. Мотивация и личность. Санкт_Петербург : Евразия, 1999. 478 с.
- Олпорт Г. Становление личности : избранные труды. Москва : Смысл, 2002. 462 с.
- Франкл В. Человек в поисках смысла / под общ ред. Л.Я.Гозмана и Д.А. Леонтьева. Москва : Прогресс, 1990. 368 с.
- Фромм Э. Человеческая ситуация / под общ. ред. Д.О.Леонтьева. Москва: Смысл, 1994. 238 с.
- Хорни К. Невроз и развитие личности : Собрание сочинений в 3-х томах. Москва: Смысл, 1997.
- Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис / под общ. ред. А.В.Толстых. Москва: Прогресс, 1996. 344 с.
