А. Селігмен у своїй роботі «Проблема довіри» підкреслює, що наявність довіри є суттєвою компонентою всіх стійких суспільних систем, а проблема становлення довіри визначає специфіку сучасного суспільства. А. Селігмен розглядає довіру на первинному міжособистісному рівні, генералізація якого створює довіру до влади, уряду, суспільства в цілому. Довіра є складовою частиною системи безумовних понять, яка регулює не лише сферу неформальних та приватних взаємовідносин, а й більш формальні, публічні та інституційні сфери, такі як державний устрій та економіка [1,с.71].
Довіра до світу й довіра до себе не існують ізольовано один від іншого, а є відносно самостійними формами довіри. Ступінь довіри є саме тим первинним фактором, що забезпечує довгостроковий взаємозв’язок людей.
Н. Луман у своїй праці «Влада і довіра» наголошує на тому, що довіра є важливим елементом міжособистісних відносин та необхідною умовою їх розвитку. На думку Е. Дюркейма, довіра виступає узагальненим показником норм та цінностей, які виконують у суспільстві інтегративну та регулятивну функції. Між довірою та соціальними нормами існує причинно-наслідковий зв’язок: чим вищий рівень згуртованості індивідів та дотримання ними соціальних норм, тим вищий рівень довіри у суспільстві.
У рамках культурологічних концепцій політична довіра розглядається як складова соціального капіталу. В рамках даних теорій довіра суспільства розглядається як одна з передумов ефективності діяльності уряду та успішної роботи демократії і економічного благополуччя.
Генеза феномена довіри починає свій шлях від її формування в здатності особистості довіряти, яка має свій практичний вираз у міжіндивідуальній взаємодії, дозволяючи створювати та підтримувати соціальні зв’язки між різними соціальними суб’єктами, що в подальшому створює культуру довіри і розбудовує соціальні відносини у суспільстві на всіх рівнях соціальної взаємодії (мікро-, мезо-, макро-), на тлі якої відбувається формування соціального капіталу, а за умов функціонування останнього накопичується соціальний ресурс довіри.
Довіру визначають як феномен, котрий забезпечує потребу індивіда в безпеці, самоактуалізації, повазі та визнанні ідентичності (Е. Еріксон, Т. Говір); особливу форму віри, що виявляється у формі соціально-психологічної установки особистості щодо світу (у тому числі щодо інших людей) і себе; фундаментальну основу всіх соціальних відносин, яка забезпечує нормальне функціонування держави, інтеграцію й стабільність у суспільстві (Ф. Фукуяма); взаємообмін ресурсами між підсистемами суспільства (А. Г. Ефендієв, Т. Парсонс); неодмінну передумову становлення громадянського суспільства, ключову характеристику його розвитку (Дж. Александер, Ш. Ейзенштадт, Н. Луман, А. Селігман, Л. Ронігер, Ф. Фукуяма); вихідне психічне ставлення між людьми, що виконує роль фільтра в процесі отримання інформації (Б. Ф. Поршнєв).
Френсіс Фукуяма вважає довіру як таку, що визначає прогрес; вона діє на мікро-, мезо- та макрорівнях суспільного життя [2, с. 46]. Економічну відсталість у світі можна пояснити недостатністю взаємної довіри. Цей висновок пізніше отримає підтвердження у працях Ф. Фукуями та інших вчених.
Довіра у концепції П. Штомпки формується під впливом взаємодії структурного та ресурсного чинників, яка проявляється у тому, що окремі індивіди, налаштовані на довірчі відносини у процесі міжособистісної взаємодії, формують контекст для відтворення та закріплення довіри у суспільстві [3, с. 74].
На думку Р. Патнема, завдяки міжособистісній довірі, люди більш схильні формувати як формальні, так і неформальні інститути. Міжособистісна довіра «вихлюпується» в суспільство і створює «національну мережу інститутів, необхідних для уряду».
Будучи основою суспільних відносин, соціальна довіра постає як очікування, яке виникає у членів спільноти, стосовно того, що інші члени будуть поводитися більш-менш передбачувано, чесно, розуміючи при цьому потреби оточення.
Важливого значення набувають довірчі відносини, що домінують у культурній сфері, оскільки саме вони впливають на формування соціальних інститутів. Культури з високим ступенем довіри, а зокрема країни з високорозвиненими інститутами посередництва, мають важливі переваги в конкурентній боротьбі. Саме в таких країнах функціонують потужні фінансові інституції з оптимізованою та ефективною політикою найму працівників, а великі корпорації в такому середовищі стали «світовими гравцями».
Джерела та література:
- Селигмен А. Проблема доверия. [пер. с англ. И. И. Мюрберг, Л. В. Соболевой / А. Селигмен. М.: Идея-прес, 2002.– 256 с.
- Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию / М. Колопотина].- М.: АСТ, 2008.- 730 с.
- Штомпка П. Доверие в эпоху глобализации / П. Штомпка // Соц. политика и социология.– 2006.– № 4.– С. 8-15.
