Сучасні глобалізаційні виклики, які пов’язують із пандемією COVID-19, зачепили практично всі країни світу. Не виключенням стала й Україна. Проте ситуація, що склалася на сьогодні в галузі медицини в нашій державі, продемонструвала не лише проблему матеріального забезпечення лікарів та пацієнтів засобами захисту, медичним обладнанням та препаратами, а й певні складнощі у налагодженні комунікації на рівні «лікар-пацієнт».
Велика кількість звернень до лікарів первинної ланки медицини та їх комунікативне перевантаження – з однієї сторони, недовіра до ЗМІ щодо висвітлення інформації про пандемію і не можливість отримання безпосередньої консультації в кабінеті лікаря – з іншої, спонукають до необхідності знаходження шляхів вирішення проблем, що пов’язані з побудовою довірливих взаємин між лікарем та пацієнтом.
Мета дослідження: теоретично обґрунтувати важливість налагодження довірливих взаємин в діаді «лікар-пацієнт» під час звернення до закладів первинної медичної ланки.
Беззаперечним є факт, що спілкування лікаря з пацієнтом є важливою складовою його професійної діяльності. Специфіка діяльності медичних працівників (передусім лікаря) та її приналежність до переліку професій «людина-людина», передбачає сформованість у представників цього фаху не лише високого рівня професійної підготовки та загальної культури мовлення, а й чіткого орієнтування в професійній ситуації, врахування психологічних особливостей пацієнтів, емпатійність та здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми (П. Назар, Т. Єщенко, А. Кульчицька та інші). Іншими словами можна говорити про необхідність формування високого рівня комунікативної компетентності лікаря, характеристиками якої є: здатність налагоджувати та підтримувати міжособистісні взаємини; відповідність поведінки контексту взаємин, в яких вона розгортається; знання правил спілкування; адаптивність і гнучкість у взаємодії тощо [1, 2, 3, 4]. Проте демонстрація підтримки та емпатійність лікарем під час взаємодії не буде спричиняти терапевтичного впливу, якщо між лікарем та пацієнтом не будуть встановлені довірливі взаємини.
Загалом проблема довіри та побудови довірливих взаємин опрацьовувалася як західними (Е. Еріксон, А. Маслоу та інші), так й вітчизняними психологами (В. Васютинський, В. Москалець, А. Купрейченко та інші). Будучи основою душевної відкритості та гармонійного розвитку особистості, довіра відіграє визначну роль в формуванні дитини, а на різних етапах професійного становлення, на думку Т. Федотової і О. Кихтюк, вона пов’язана із самореалізацією особистості як фахівця [6]. Саме тому, на нашу думку, рівень сформованості довіри впливає не лише на якісні характеристики взаємин у діаді «лікар-пацієнт», а й на ефективність усього процесу лікування.
Р. Вітч, зосереджуючись на проблемах біоетики, пропонує моделі комунікації в діаді «лікар-пацієнт», кожна з яких характеризується наступними особливостями:
- інженерна модель – передбачає ставлення лікаря до пацієнта, як до певного механізму, що тимчасово вийшов з ладу (акцентується увага лише на результатах діагностичних обстежень, не враховуються психологічний стан пацієнта), що відбивається на взаєминах (пацієнт скаржиться на ігнорування лікарем його переживань, емоцій, що якісно впливає на перебіг одужання; в умовах пандемії такі особи відчувають себе покинутими, відторгнутими, заявляють про відсутність уваги зі сторони лікаря);
- патерналістська модель, в якій взаємини лікаря та пацієнта нагадують батьківсько-дитячі стосунки; пацієнт перекладає відповідальність за своє одужання на лікаря, може порушувати прийом ліків тощо;
- контрактна модель, суть якої полягає в обговоренні очікувань та прогнозованих результатів взаємодії; проте може призводити до втрати часу та формування недовіри у взаєминах «лікар-пацієнт», що негативно відбивається на процесі одужання пацієнта;
- колегіальна модель, яка передбачає побудову партнерських взаємин, атмосфери довіри та взаємоповаги, щоб у подальшому віднайти найоптимальніші шляхи лікування, що позитивно впливає на розгортання процесу одужання [5].
Отже, проблема налагодження довірливих взаємин в системі «лікар-пацієнт» має перспективу та нагальну потребу подальшого вивчення. Адже саме від цих взаємин певною мірою буде залежити швидкість і результат одужання пацієнта.
Перспективу подальшого наукового дослідження вбачаємо в емпіричному вивченні чинників налагодження довірливих взаємин в діаді «лікар-пацієнт» під час звернення до закладів первинної медичної ланки.
Джерела та література:
- Єщенко Т. Медичний термін як засіб лексичного вираження текстової категорії інформативність // Вісник Нац. ун-ту «Львівська політехніка». Серія «Проблеми української термінології». – 2018. – № 890. – С. 42–45.
- Кульчицька А.В. Самооцінка в структурі міжособистісних відносин особистості./ А.В. Кульчицька// Особистість в сучасному світі: ІІІ Всеукраїнський психологічний конгрес з міжнародною участю. – К.: ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2015. – Ч.2. – С.120-123
- Майерс Д. Соціальна психологія. 7-е изд. СПб.: Питер, 2004. 794 с. (Серия «Мастера психологии»)
- Назар П. С. Основи медичної етики / П. С. Назар, Ю. Г. Віленський, О. А. Грандо. К. : Здоров’я, 2002. 344 с.
- Сучасні підходи в комунікації «лікар – пацієнт» // Здорові комунікації . Режим доступу: http://zdorovi.agency/blog/suchasni-pidhodi-v-komunikaciyi-likar-paciyent/
- Федотова Т.В., Кихтюк О.В. Довіра як складова психічного здоров’я підлітка // «Сучасні соціокультурні та психолого-педагогічні координати розвитку дитини: Матеріали Всеукраїнської (з міжнародною участю) науково-практичної конференції (19-20 квітня 2018 року). Тернопіль, 2018. С.54-56.
