Актуальність. На даний момент у світі за оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) понад 1 мільярд осіб, а це 15% населення, що має хоч якусь форму інвалідності. Це особлива соціальна група, що має певні фізичні та психологічні порушення у розвитку. Як наслідок, така категорія людей має труднощі із соціалізацією, обслуговуванням себе, навчанням та засвоєнням певних навичок. Дослідження питання соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями здоров’я є важливим для організації успішного навчання та виховання даної категорії дітей в умовах створення інклюзивного навчального простору, що забезпечить успішну адаптацію, розвиток та їх самореалізацію.
Методологія. Склали погляди таких вчених: Адольф В.А., Шандибо С.В., Виготський Л. С., Голубєва А.В., Пенін Г.Н., Сергеєва К.А., Лапшин В. А., Пузанов Б. П., Ясвін В.А. та інші.
Ключові поняття: діти з обмеженими можливостями здоров’я, соціальна адаптація, інклюзія, інклюзивне навчання, модель освітнього середовища.
Діти з обмеженими можливостями – це діти, що мають певні відхилення, що стосуються фізичного чи психічного розвитку, що мають негативний вплив на їх загальний розвиток. Це може призвести до того, що у таких дітей у подальшому погано складається спілкування із однолітками, в них легко розсіюється увага, їм важко засвоювати матеріал та необхідні навички для подальшого існування та функціонування у суспільстві.
Саме тому дітей з обмеженими можливостями здоров’я можна вважати дітьми з порушенням психофізичного розвитку. По класифікації, що була запропонована В. А. Лапшиним і Б. П Пузановим, можна виділити такі основні категорії [2]:
- Діти з порушенням слуху (глухі, слабочуючі, пізнооглохлі);
- Діти з порушенням зору (сліпі, слабозорі);
- Діти із порушенням мови (логопати);
- Діти із порушенням опорно-рухового апарату;
- Діти із розумовою відсталістю;
- Діти із затримкою психічного розвитку;
- Діти з порушенням поведінки та спілкування;
- Діти з комплексними порушеннями психофізичного розвитку, з так званими складними дефектами (сліпоглухонімі, глухі або сліпі діти з розумовою відсталістю).
Основною проблемою для вищезгаданих категорій виступає важкість їх соціальної адаптації та взаємодії із соціумом в рамках існуючих норм та правил, що пов'язане із соціальною нерівністю інвалідів. Саме тому діти з обмеженими можливостями здоров'я потребують в особливих умовах, необхідних для їх розвитку, врахування індивідуальних особливостей дітей у класі та соціальна підтримка, що дасть змогу їм отримати якісну освіту.
Успішна соціальна адаптація дітей-інвалідів полягає у засвоєнні норм і цінностей суспільства через безпосередню іх взаємодію.
«Адаптація до школи – перебудова пізнавальної, мотиваційної і емоційно-вольової сфер дитини при переході до систематичного організованого шкільного навчання. Під час вступу до школи корінним чином змінюються умови життя і діяльності дитини; ведучою стає учбова діяльність. Режим шкільних занять вимагає набагато вищого, ніж в дошкільному дитинстві, рівня довільності поведінки. Необхідність налагоджувати і підтримувати взаємостосунки з педагогами і однолітками в ході спільної діяльності вимагає розвинених навиків спілкування. В зв'язку з цим особливої важливості набуває готовність до шкільного навчання, яка повинна бути сформована у старших дошкільників. Діти, що мають достатній досвід спілкування, з розвиненою мовою, сформованими пізнавальними мотивами і умінням довільно-вольової регуляції поведінки, легко адаптуються до шкільних умов. Утруднення, що виникають унаслідок недостатньої готовності до школи, можуть бути причиною дезадаптації дитини. Нездатність до адекватної поведінки і невдачі в учбовій діяльності, закріплюючись, сприяють виникненню так званих шкільних неврозів» [4, с.83].
Вияви дезадаптації у початковий період навчання в школі:
- швидка втомлюваність;
- значний спад працездатності на кінець дня та тижня;
- підвищена тривожність, плаксивість;
- неадекватна поведінка;
- невміння будувати стосунки з дітьми та дорослими;
- неуспішність у навчанні.
Для дітей-інвадів соціальна адаптація може протікати значно важче, ніж адаптація дітей без певних обмежень можливостей здоров’я, а тому вони потребують у інклюзії.
Інклюзія (з англ. включення) – це процес включення в активне життя соціуму людей, що мають труднощі в психологічного та (чи) фізичному розвитку. Інклюзивна освіта спрямована на те, щоб створити у спільному просторі особливого підходу до навчання дитини з особливими освітніми потребами.
Метою інклюзивного навчання виступає реалізація права дітей із особливими освітніми потребами на освіту за місцем проживання, їх соціалізація та інтеграція в суспільство, залучення сім’ї до участі в навчально-виховному процесі [5, с. 76]. При інклюзивному навчанні акцент адаптації дітей з особливими потребами зміщується на зміну самого соціуму та прийнятті індивідуальності усіх його членів.
Освітній процес при інклюзивному підході дозволяє набути необхідні компетенції згідно освітнім стандартам, але вимагає при тому спеціальної підготовки як майбутніх соціальних педагогів, так і вчителів з вихователями, що працюють з особливими дітьми [1]. Розроблюючи і втілюючи в практику варіативні форми інклюзії, варто враховувати такі задачі: розширення охоплення дітей, що потребують спеціальної педагогічної допомоги, забезпечити можливість інтеграції в середовище ровесників, що нормально розвиваються, забезпечити батькам можливість отримувати консультативну допомогу, а педагогам – постійну кваліфіковану підтримку.
Ясвін В.А. розглядає освітнє середовище як систему, яка формує особистість за заданим зразком, а також дає можливість для її розвитку через соціальне та предметно-просторове оточення. Ним була представлена модель освітнього середовища, що включає:
- Просторово-предметний компонент, який включає в себе архітектурні особливості будівлі, обладнання;
- соціальний компонент – характер взаємовідносин суб'єктів освітнього процесу;
- психодидактичний компонент – зміст та методи навчання.
Організація освітнього середовища з ухилом на інклюзивну освіту передбачає реалізацію послідовних дій.
На І етапі – організація просторово-предметної середовища. На цьому етапі потрібно створити умови для безперешкодного проходу дітей з обмеженими можливостями здоров'я у приміщеннях.
На ІІ етапі потрібно організувати взаємодію суб'єктів освітнього процесу. На цьому етапі необхідно сформувати позитивне ставлення учасників процесу спільного навчання Вихователі виявляють настороженість до дітей з ОВЗ, оскільки до кінця усвідомлюють специфіку роботи з цією категорією учнів. Багато педагогів не готові взяти на таку відповідальність. Батьки переважно ставляться негативно до спільного навчання їх «нормальних» дітей та «не таких дітей». Негативне та насторожене ставлення дуже важливо змінити спільними зусиллями. На цьому етапі можна залучити психолога, медичного працівника, для проведення спільних тренінгів, семінарів, спільних заходів.
На ІІІ етапі потрібно розробити освітні програми, з урахуванням індивідуальних потреб дітей із обмеженими можливостями здоров'я [3].
Таким чином, створення освітнього середовища буде сприяти створенню умов для успішної соціалізації дітей з обмеженими можливостями здоров'я та забезпечити їх участь у життя групи, саду, а далі – суспільства .
Список використаних джерел:
- Адольф В.А., Шандыбо С.В. Формирование у будущих специальных педагогов профессиональной позиции принятия особого ребенка в вузе // Вестник КГПУ им. В.П. Астафьева. 2013. Номер 4.
- Лапшин В. А., Пузанов Б. П. Основы дефектологии. Москва: Просвещение, 1991. - 143 с.
- Ясвин В.А. Образовательная среда: от моделирования к проектированию. – М.: Смысл, 2001. – 365 с.
- Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами: 36. наукових праць. - К.: Університет "Україна", 2004.- 448 с.
- Колупаєва А.А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи: Монографія/А. А. Калупаєва. – К.: «Самміт-Книга», 2009. – 272 с.
