Теоретичний аналіз проблеми соціальної зрілості особистості, показав, що ця проблема є однією з найскладніших та найбільш дискусійних як у теоретичному, так й у практичному аспектах.
Конкретизація визначення поняття «зрілості» представлена у психоаналітичному підході, де З. Фройд основними показниками особистісної зрілості вважає прагнення людини працювати, створюючи щось корисне та цінне, і прагнення любити іншу людину. Втіленням зрілості особистості в системі поглядів А. Адлера є соціально-корисний тип людини, що характеризується високим соціальним інтересом і високою ступеню активності. На думку К. Юнга, особистісне зростання відбувається протягом всього життєвого циклу, кінцевою метою якого є повна реалізація «Я», тобто становлення єдиного, неповторного та цілісного індивіда. Згідно з К. Юнгом, в період зрілості людина повинна здійснити перехід від екстенсивної до інтенсивної позиції, від прагнення до розширення і завоювання життєвого простору до концентрації уваги на своїй «самості». І тоді друга половина життя слугуватиме для досягнення мудрості, кульмінації творчості, а не неврозу і відчаю. Е. Фромм говорив про зрілу цілісну структуру характеру людини. Він виділяв п’ять соціальних типів характеру, що існують в суспільстві – рецептивний, превалюючий, накопичуючий, ринковий, продуктивний. Останній тип – тип ідеального психічного здоров’я – виступає кінцевою метою в розвитку людини. Така людина характеризується незалежністю, чесністю, спокоєм, творчими здібностями, продуктивним логічним мисленням, здатністю здійснювати соціально-корисні вчинки і працювати. К. Хорні розрізняла здорових і невротичних людей. На думку науковця, дитина, намагаючись подолати почуття недостатньої безпеки, безпорадності і ворожості, змушена застосовувати різні захисні стратегії. К. Хорні виділила десять таких захисних стратегій: у чітких обмеженнях, і владі, у експлуатації інших, у суспільному визнанні, в самодостатності і незалежності і т.д. Вона стверджувала, що на відміну від невротика, здорова людина легко замінює одну стратегію іншою, якщо цього вимагають обставини, адже здоровій, зрілій людині властива більша гнучкість [13].
Вивченням процесу реалізації сутнісних сил людини займається і екзистенціально-гуманістичний напрямок психології. Його представники Г. Олпорт, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл вважали, що людина насамперед наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації, які є частиною її природи; людина володіє певною мірою свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, які вона враховує при виборі [12]. Важливість взаємодії особистості з оточуючим світом підкреслював Е. Еріксон, найбільш видатний з его-психологів. Він вважав, що саме «его» складає основу поведінки і функціонування людини, оскільки людина, взаємодіючи з оточенням в процесі свого розвитку, стає все більш і більш компетентною. У якості основної характеристики зрілої особистості Е. Еріксон виділяє генеративність, яка проявляється у прагненні вплинути на наступне покоління через власних дітей, через практичний або теоретичний вклад у розвиток суспільства, у потребі піклуватися про інших людей, у відповідальності за свою долю, за долю близьких, за свої вчинки тощо [13].
У вітчизняній психології проблема соціальної зрілості була вперше поставлена і послідовно вирішувалась з позиції особистісно-діяльнісного підходу.
Так, на думку О. Леонтьєва, зріла особистість характеризується широкою системою зв’язків зі світом, високим рівнем ієрархізованності мотивів діяльності і загальною структурою, під якою розуміється стійка конфігурація головних мотиваційних ліній [9]. П. Гальперин вважав, що визначення ступеня зрілості особистості встановлюється на основі оцінки її дій в системі відносин, існуючих у даному суспільстві, згідно з показниками того, наскільки успішно вона оволодіває діяльністю [4]. За Б. Ананьєвим, становлення зрілої людини – процес багато гранний, а тому, гетерохронний [2]. Він виділяв різні сторони дозрівання людини як індивіда та особистості, суб’єкта пізнання та праці: соматична і статева зрілість, інтелектуальна, громадянська і трудова зрілість. За О. Бодальовим, досягнення зрілості, акме – це перш за все особистісний процес, коли людина здійснює вчинок або серію вчинків, які свідчать про те, що вона на грані своїх можливостей проявила себе як високорозвинута в духовно-моральному аспекті особистість [3]. На думку П. Якобсона, повноцінно розвинута зріла особистість характеризується добре інтегрованою, цільною психологічною організацією, єдність якої забезпечується єдністю важливих життєвих цілей, що постійно змінюються і розвиваються [14].
Г. Костюк виділяв такі властивості зрілої особистості як освіченість, інтелігентність, любов до знань, уміння користуватися ними в своїй діяльності, культура мовлення, наукове світорозуміння, потреба працювати, закоханість у працю і творче ставлення до неї, ініціатива, принциповість, вимогливість до себе і до інших, гуманність [8]. Д. Леонтьєв основним механізмом розвитку особистості визначає особистісну саморегуляцію, яка заснована на свободі та відповідальності. Свобода як певна форма активності і відповідальність як певна форма регуляції, поєднавшись утворюють феномен самодетермінації – вільної саморегулюючої активності зрілої особистості [10]. Вирішальною ознакою зрілості особистості М. Гамезо визначав усвідомлення людиною відповідальності і прагнення до неї. Зріла людина досягає вершин професійної і суспільної кар’єри, в її руках зосереджено функції управління в самих різноманітних сферах суспільного життя, в управлінських структурах держави [5]. В. Давидов підкреслював, що процес становлення індивіда особистістю відбувається тільки тоді, коли індивід досягає рівня суб’єкта творчої діяльності, тому, зріла особистість характеризується найвищим проявом творчої активності [6]. Проблему особистісної зрілості І. Кон розглядав у контексті вивчення життєвого шляху особистості в певних конкретно-історичних умовах – зріла особистість активно взаємодіє зі своїм оточенням та володіє стійкою єдністю особистісних рис і ціннісних орієнтацій [7].
Крім того, важливою характеристикою особистості у вітчизняній психології визнається суб’єктність, під якою розуміється здатність людини здійснювати взаємообумовлені зміни у світі і самому собі. За С. Рубінштейном, розвиток особистості – це здатність ставати суб'єктом, досягаючи в процесі цього становлення найвищого рівня суб’єктності. Ставши суб'єктом, особистість створює індивідуальний спосіб організації життєдіяльності. Цей спосіб відповідає якостям зрілої особистості, її ставленню до діяльності і вимог, об'єктивним характеристикам даного виду діяльності. Базовими характеристиками зрілої особистості, на думку С. Рубінштейна, є активність, самостійність, здатність до розвитку та інтеграції, самодетермінація, саморегуляція, саморух і самовдосконалення [11]. У продовження цих ідей, К. Абульханова-Славська відмічає, що потребою саме зрілої особистості є необхідність послідовного проведення нею власної життєвої лінії, тобто усвідомлення себе суб’єктом власного життя [1].
Таким чином, зріла особистість є інтегруючою, централізуючою, координуючою «інстанцією» життєдіяльності. Вона узгоджує всю систему своїх індивідуальних, психофізичних, психічних і, нарешті, особистісних можливостей, особливостей з умовами і вимогами діяльності не парціально, а цілісно. А соціальна зрілість особистості розглядається як обовязковий етап розвитку особистості, який характеризується досягненням самостійного соціального стану людини.
Список використаних джерел:
- Абульханова К.А. Социальное мышление личности. Современная психология: состояние и перспективы исследований. Часть 3. Социальные представления и мышление личности. Москва : Изд-во «Институт психологии РАН», 2002. 88-103.
- Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Санкт-Петербург : Питер, 2001. 282 с.
- Бодалев А.А. Личность и общение. Москва : Международная педагогическая академия, 1995. 328 с.
- Гальперин П.Я. Психология как объективная наука. Москва : Институт Практической психологии, 1998. – 480 с.
- Гамезо М.В., Герасимова В.С., Горелова Г.Г., Орлова Л.М. Возрастная психология. Личность от молодости до старости. Москва : Педагогика, 2001. 512 с.
- Давыдов В.В., Зинченко В.П. Культура, образование, мышление. Перспективы. Вопросы образования, 1992. № 1-2. 9-16.
- Кон И.С. Жизненный путь как предмет междисциплинарного исследования. Человек в системе наук. Москва : 1989. 471-483.
- Костюк Г.С. Избранные психологические труды. Москва : Педагогика, 1988. 304 с.
- Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. Москва : Политиздат, 1977. 304 c.
- Леонтьев Д.А. Личностное в личности: личностный потенциал как основа самодетерминации. Ученые записки кафедры общей психологии МГУ им. М.В.Ломоносова ; под ред. Б.С.Братуся, Д.А.Леонтьева. Москва : Смысл, 2002. Вып. 1. 56-65.
- Рубинштейн С. Л. Человек и мир. Москва : Наука, 1997. 189 с.
- Холл К.С. Линдсей Г. Теории личности ; пер. с англ. И. Б. Гришун. Москва : ЗАО «Изд–во ЭКСМО–Пресс». 2000. 592 с.
- Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности: Основные положения, исследования и применение. Санкт-Петербург : Питер, 1997. 606с.
- Якобсон П.М. Психология чувств и мотивации. Воронеж : МОДЭК; Москва : Институт практической психологии, 1998. 304 с.
