ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ САМОТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Перед сучасним суспільством гостро постала проблема переживання людьми почуття самотності, вона має специфічні риси в кожному віці. Значення, зміст, вплив на особистість самотності суттєво змінюються впродовж розвитку особистості.       

У новонароджених і немовлят  ми не знайдемо жодного із специфічних проявів почуття самотності. Проте численні спостереження і дослідження переконливо доводять, що діти цього віку відчувають самотність унаслідок ізоляції. Наприклад, якщо дитину віком до дванадцяти місяців розлучають з матір’ю, скажімо, в лікарні, у малюка може розвинутися явище госпіталізму: дитина стає сумною, боязкою, плаксивою. Якщо розлучення повторюється, дитина перестає гратися, сидить нерухомо або лежить упродовж багатьох годин з широко від­критими очима, не сприймаючи оточуючого. Спілкування з малюком стає дедалі складнішим, а з часом взагалі неможливим. Психічний і фізичний розвиток дитини різко уповільнюється, дитина втрачає вагу, сон, знижується імунітет. Для виникнення такого стану достатньо одного-двох місяців розлучення з матір’ю.

Однак дитина потребує не просто фізичної присутності батьків.  Ведучою, потребою в цьому віці є потреба в емоційному спілкуванні. Якщо ця потреба цілком задовольняється тобто дитину багато пес­тять, часто говорять до неї, вона оточена уважною турботою і ніжним ставленням, відчуває себе бажаною, любимою в неї формується важ­ливе психологічне утворення — базисна довіра до світу. Це фунда­мент відношення до себе і ставлення до інших людей. На основі до­віри в дитини формується позитивне ставлення до себе, впевненість в собі, адекватна самооцінка, ініціативність, а також здатність вступати і підтримувати тривалі, глибокі і теплі стосунки з іншими людьми. За відсутності цього новоутворення процес соціалізації значно усклад­нюється.

Однак слід пам’ятати, що безмежна любов до дитини, яка не дає часу на «самостійне» життя, як і нехтування нею, приводять до однаково сумних результатів:  відчуженості особистості,  неможливості знайти себе у світі і світ у собі.

Близько 2,5—3 років наступає новий етап відокремлення особис­тості. В умовах самостійної діяльності в дитини формується само­свідомість, що забезпечує подальший повноцінний розвиток особис­тості.

Потреба в самостійності і усамітненості є лише однією з сторін розвитку самосвідомості дитини дошкільного віку. Не менш важли­вим аспектом є виникнення переживання відчуження від дорослого. Таке переживання відчуження може проявлятися в двох формах. По-перше, це почуття «самоти» — ставлення до себе як до особистості і цінності. А по-друге, переживання відчуження може проявитись у почутті самотності. Самотність дітей, певна річ, відрізняється своїми нюансами від самотності дорослих, однак в своїй основі це одне й те саме переживання.

Як і дорослі, коли їх не задовольняє коло спілкування, маленькі діти можуть відчувати власну непотрібність, покинутість, тугу, хво­робливі нездужання. Отже, до самотності дітей слід ставитись із тим самим розумінням і співчуттям, що й до самотності дорослих.

Якщо   дошкільник   не   рефлексує,   навіть ще не намагається з’ясувати, що в його світі не так, то діти молодшого шкільною віку вже частково усвідомлюють причини своєї самотності. Згідно з X. Салліваном, діти цього віку потребують спілкування з товаришами, схожими на них самих, тобто з однолітками. Справді, молодші школярі висувають як одну з головних причин своєї самотності відсутність дружніх стосунків або невключеність у референтну групу [1].   

Існує багато категорій дітей без друзів, ті, хто живуть в дуже відда­лених і усамітнених місцях, де просто немає можливостей завести друзів; є діти, які уникають спілкування через серйозні фізичні, ро­зумові, або емоційні недоліки; на певних стадіях деякі просто не від­чувають великої потреби у дружбі. Нас же цікавить група, найпоши­реніша, що включає дітей, які б хотіли розширити або поліпшити свої дружні стосунки. В своєму дослідженні Зік Pyбiн виділяє три категорії «дітей без друзів».                                                      

Перша категорія — це діти, яким важко завести друзів або зберігати дружні відносини через відсутність навичок спілкування. Щоб завести друзів, діти  повинні  вміти  включитись у групову діяльність, проявити доброзичливе ставлення до іншого, чутливість, тактовність, вміти зрозуміти і прийняти дружнє ставлення до себе з боку іншої дитини, вміти вирішувати конфліктні ситуації. Опанування цими на­вичками іноді буває вельми складним для дитини. Здебільшого діти вчаться навичкам спілкування на прикладах своїх однолітків. Але бу­ває необхідна і допомога дорослих: іноді у формі демонстрації подіб­них навичок, пояснень і відгуків про них, у складніших випадках — у вигляді занять за спеціально розробленими психологами програмами.

 Друга категорія — діти, що втратили друзів через зміну місця проживання або школи. Втрата близьких друзів, звичного кола спілку­вання викликають почуття самотності, депресію, роздратування. До­даткову складність становить необхідність стати частиною нового соціального оточення. Чим старша дитина, тим важче це здійснити, оскільки компанія, колектив, як правило, вже склалися, і в них досить, нелегко увійти новачку.

І третя категорія, — це діти, чия дружба переривається внаслідок поступового виникнення психологічної ізоляції. Розрив дружніх сто­сунків буває дуже рідко, за взаємною згодою. Завжди один кидає, а інший лишається в ролі покинутого. Тактовно владнати цей конфлікт дітям вдається вельми рідко. Тому найчастіше він приводить до виникнення значної кризи в житті дитини [2].

Ми не маємо достовірної інформації про те, як впливає дружба дітей на їх психологічну та соціальну адаптацію в зрілому віці. Однак своєрідність досвіду самотніх дітей, безперечно, вплине на те, як ці діти перенесуть розрив або втрату в зрілому віці. Якщо дитина переконається, що вона зможе успішно подолати свою самотність, цілком імовірно, що їй буде значно легше вийти з подібної ситуації в май­бутньому.                                      

На сьогодні впевнено ми можемо говорити про вплив стосунків з батьками на виникнення в дорослої людини відчуття самотності. До­ведено, що найменш уразливими в зрілому віці є такі, хто мав теплі, довірливі взаємини з батьками і завжди був упевнений в їх підтримці. Конфліктні відносини з батьками пов’язуються з помірною самотністю дорослої людини. Відсутність же одного з батьків – причина глибокої дорослої людини. При цьому жодним дослідженням не доведено, що смерть батьків вплинула на тривале відчуття самотності. Головним фактором є розлучення батьків. Встановлено, що чим молодший був респондент під час розлучення батьків, тим самотнішим він відчуватиме себе у зрілому віці, особливо, якщо розлучення мало місце, коли респонденту не виповнилося 6 років.

У найбільш завершеній і найжахливішій формі самотність може проявлятися, починаючи з підліткового віку. Криза підліткового віку традиційно розглядається психологами як результат протиріччя між виникаючим почуттям дорослості і відсутністю адекватних засобів її реалізації. Підліток потребує самовизначення і самоутвердження своєї особистості. Батьки переважно не бажають визнавати реалізації дити­ни в дорослих формах поведінки, вимагаючи необхідності існування у межах «дитячої норми», що стає причиною конфлікту і відчуження підлітка.

Однак ставлення батьків — не єдиний фактор самотності підлітка. В цьому віці не менш важливою стає система стосунків з однолітками. Через дружбу з однолітками підліток реалізує почуття дорослості, засвоює соціально-моральні норми відношень, оцінює свої можли­вості. Отже, він пристрасно шукає друга, прагне пережити справжнє  кохання. Якщо ці потреби не задовольняються, виникає суб’єктивне відчуття самотності, кризи особистого життя.

Існує думка, що самотність і відчуження в цьому віці не є внутрішніми, особистісними психологічними процесами, а лише дея­кими характеристиками підліткового соціального ставлення до життя. Таким чином, переживання самотності дітьми 11 — 14 років має по­верховий характер, і трагізм проблеми значно перебільшений.

Не можемо погодитися з такою думкою. Задоволеність або не­задоволеність спілкуванням виступають не лише як ситуативні пере­живання, а й також як стійкі утворення, як емоційна діяльність, ко­тра сигналізує про благополуччя чи неблагополуччя у системі сто­сунків взагалі. У підлітків з недорозвиненою інтимно-особистісною формою спілкування недостатньо сформовані передумови для розгор­тання соціально-орієнтованої, особистісної форми спілкування. За теорією А. Маслоу, задоволення потреб в контакті, визнанні, любові є умовою задоволення вищих потреб «розвитку» в майбутньому. Вагомим аргументом є факт, що третьою з-поміж причин смерті підліт­ків є самогубство. Суїцидологи одностайно стверджують, що у біль­шості випадків суїцидальні спроби носять маніпулятивний характер і містять «заклик про допомогу». Одним же з головних факторів фор­мування деструктивної поведінки виступає переживання самотності.

Таким чином, самотність досить тяжке і складне переживання для дитини середнього віку, що вимагає самого серйозного ставлення з боку фахівців.

Для вирішення будь-якої проблеми насамперед слід з’ясувати при­чини і фактори, що сприяли її виникненню. Безперечно, найвпливовішими при виникненні дитячої самотності будуть сімейні фактори. Однак ситуація може виявитися складнішою, ніж навіть здається на перший погляд. Ми вже говорили про породження умовами сучасного життя такого явища, як «примусовий контакт». Люди змушені по­стійно стикатися з іншими людьми на виробництві, в побуті, на від­починку, тощо. І якщо дорослі мають можливість пристосуватися до подібних обставин, відчуваючи при цьому додаткову втому, роздрату­вання, то на дитину ця ситуація впливає згубно. Стикаючись постій­но з великою кількістю людей (перехожі на вулиці, пасажири у тран­спорті, сусіди), дитина не в змозі виділити з натовпу окрему осо­бистість і зосередити на ній свою увагу навіть на невеликий проміжок часу. Вчена А. Г. Абрамова вважає, що це перетворюється на вирішальну умову існування дитини. Дитина втра­чає здатність концентрації уваги на окремій людині (вона просто не формується). Звичка сприймати потік людей замість індивідуальної людини лягає в основу майбутнього її відчуження, породжує переживання самоти. Це явище захопило вже кілька поколінь. І з кожним новим поколінням зв’язок між ними слабшає, зростає непорозуміння, занепадають традиції передачі соціального досвіду [1].

Із початком нового етапу у формуванні особистості — юності — зникає об’єктивна необхідність у відокремленні. Оцінивши і визначивши себе, своє місце, особистість підлітка набуває «завершеності». Відбувається психологічний перехід від системи зовнішнього управління до самоуправління. Останнє разом із досить високим рів­нем самосвідомості старшокласників, вмінням критично оцінити себе і прагненням до самоствердження становить сприятливий грунт для самовиховання. Необхідною ж умовою самовдосконалення є усамітненість.

В юнацькому віці з його потребою в близькому партнері проти­лежної статі не виключається можливість переживання тяжких форм самотності. Усі юнаки прагнуть до справжньої дружби і кохання, але мало хто з них усвідомлює необхідність зрозуміти іншого. Здатність до розуміння іншої людини — найважливіша умова існування кохан­ня і дружби. Але психологічне життя в юнацькому віці позначено егоцентризмом який свідчить про надзвичайну цінність власного ро­зуміння світу і себе самого при повному неприйнятті інших людей. З позиції егоцентризму випливає і специфіка стосунків з іншими. Юнак вимагає постійної до себе уваги. Якщо така установка зберігається протягом всього періоду, потреба зрозуміти іншу людину втрачається взагалі, і індивід виявляється нездатним до найрозви­неніших форм міжособистісного спілкування. Спілкування не набуває повноцінного змісту , що усвідомлюється і переживається юнаком як самотність.                                                         

Із закінченням юнацького періоду розвиток особистості не припи­няється, але завершується становлення типу особистості і оформлен­ня його в стійку структуру. І в зрілому віці відбувається розгортання вже оформлених структур особистості, вирішення проблем, що ви­никли в юності, перехід до реалізації життєвих задумів.

Саме перехід до реалізації себе виключає проблему самотності. Тому самотність як переживання, психологічний стан взагалі не влас­тивий для даного етапу життя особистості, що підтверджується ре­зультатами дослідження Ю. Швалба і О. Данчевої: лише 15% респон­дентів віком від 20—25 до 40—45 років відповіли, що відносно часто відчувають самотність [3, с. 188]. Відчуття самотності виникає, коли людина виявляється нездатною реалізуватись у значущій для неї сфері. Критичним є не стільки відчуття неможливості реалізувати се­бе, скільки ретроспективна оцінка нереалізованості як факту, що вже стався, і втрата перспектив у цій сфері. Подібна ретроспектива часто змінює ієрархію реалізації в різних сферах життєдіяльності. І якщо сфери реалізації є справді цінними і важливими для особистості, не­вдача в одній з них може компенсуватися успіхом в іншій.

Традиційно старість з її хворобами, обмеженням соціальних зв’язків, погіршенням матеріального становища, зростаючою залеж­ністю і зменшенням самостійності вважалася найсамотнішим періо­дом у житті людини. Численні дослідження західних спеціалістів спростовують цю точку зору, переконливо доводячи, що самотність — це проблема головним чином молодих.

Літні люди мають більше близьких друзів і, хоча менше часу спіл­куються з ними, більше задоволені своїми дружніми зв’язками, ніж молоді. Втрата друзів і знайомих через смерть – природне явище ста­рості. Однак більшість душевно й фізично здорових людей здатні від­новити втрачені зв’язки, замінивши їх новими або активніше спіл­куючись з тими, хто ще залишився. Зниження соціальної активності, таким чином, пов’язане не з піком, а з іншими факторами, головні з яких — фізична неміч, душевний розлад і бідність

У респондентів старшого віку більш висока самооцінка, ніж у тих, кому 25 років, тому літні люди відчувають себе більш «незалежно». Вони не опікуються власною «свободою», наявність коханого або сек­суального партнера для них не така вже важлива. Поступово зника­ють заклопотаність, нудьга, депресії. Отже, із віком напруження самотності поступово спадає.

Тим часом слід пам’ятати, що самотність — відчуття суб’єктивне, і на специфіку  його переживання суттєво впливатиме життєва позиція людини. Зазвичай, з роками життєва позиція принципово не змінюється, однак у літніх людей вона стає очевиднішою.

Психологічна старість є дійсним завершенням власного життєвого шляху. І самотність літніх людей — здебільшого прояв і наслідок певних житгєвих позицій, установок стосовно власної особистості і оточуючого світу.

Список використаних джерел:

1. Амбрамова А. Г., Калашникова О. Э.  Психологические аспекты одиночества. Москва: Знание, 1996. 280 с.
2. Лабиринты одиночества. Москва: Прогресс, 1989. 624 с.
3. Швалб Ю. М., Данчева О. В. Одиночество: социально-психологические проблемы. Киев: Образование, 1991. 270 с.