Постановка проблеми. В сучасній психологічній науці прив’язаність є одним з основних понять, яке описує ставлення дитини до близького дорослого, яким в ранньому онтогенезі є мати. Разом з тим, феномен прив’язаності дитини до матері є одним з чинників якості людських взаємовідносин [2]. Відповідно, раннє дитинство є визначальним і детермінуючим у формуванні прив’язаності різної якості (Ainswarth, 1983), яка в подальшому зумовлює розвиток різних можливостей дитини. Окрім того, феномен прив’язаності вивчається науковцями в контексті співвладної поведінки в міжособистісних взаєминах, зокрема, у романтичних та їх впливі на психічний розвиток людини та якість її життя.
Мета запропонованого дослідження полягає в теоретичному аналізі психологічних досліджень щодо значення типу прив’язаності до партнера в романтичних взаєминах з ним.
Виклад основного матеріалу дослідження. Романтичні відносини є надзвичайно важливою сферою міжособистісної взаємодії в житті людей, яка впливає на їх емоційне благополуччя. Потреба любити і бути коханим постає як одна з основних потреб людини, а досягнення справжньої інтимності з романтичним партнером є одним з основних життєвих завдань, яке прагне зреалізувати кожна людина. Проте, внаслідок сильної емоційності романтичних взаємин, вони не завжди є такими, які задовольняють потреби партнерів. Недаремно науковці продовжують свої дослідження в цій сфері. До прикладу, на сьогодні питанню якості романтичних стосунків присвячено багато теоретичних концепцій у різних психологічних школах, зокрема в психодинамічній (З. Фройд, К.Г.Юнг, Е. Фромм, Р.Джонсон, Д.Віннікот, О. Кернберг та інші), представники якої розглядали взаємини крізь призму любові.
Разом з тим, представники психодинамічних концепцій дійшли висновку, що якісні романтичні стосунки формуються на базі успішних дитячо-батьківських. Про це в своїх працях писали М. Кляйн, М. Малер, Дж.Боулбі, О. Кернберг та інші вчені. Дослідники стверджують, що важливими складовими стосунків є безпека та емоційна близькість між партнерами, адже вони сприяють їх розвитку. Про це також писав засновник теорії прив’язаності Дж. Боулбі, говорячи про те, що безпечна прив’язаність є основою для вміння любити та будувати стосунки.
Услід за Дж. Боулбі, його послідовники Філ Шейвер і Сінді Хазан розглядають романтичні взаємини в концепції прив’язаності. Вони вважають, що ранній соціальний довід, що формує певний тип взаємостосунків, проявляється в романтичній любові дорослих [5]. Прив’язаність відіграє важливу роль у побудові та розвитку романтичних стосунків, оскільки є певним біологічним чинником, що притягує партнерів у той час, коли їхня любов розвивається.
Також вчені стверджують про безперервність типу прив’язаності, яка може вказувати на те, що дорослий тип прив’язаності в романтичних стосунках також залежить від дитячого досвіду [5].
Дж. Боулбі пояснює безперервність прив’язаності тим, що в людини сформовані стабільні робочі моделі поведінки. “Внутрішні робочі моделі” розвиваються протягом першого року життя внаслідок засвоєння дитиною багатьох інтеракцій, у яких мама з дитиною розлучаються і знову встановлюють близькість між собою. В такий спосіб у дитини формуються внутрішні моделі поведінки, які пов’язані зі своїм та материнським афектами. Ці моделі забезпечують передбачувану поведінку дитини й дорослого в різних ситуаціях. Щодо кожного зі значущих дорослих формуються окремі робочі моделі. У міру розвитку дитини, робоча модель від гнучкої стає більш стабільною, і змінюється на “репрезентацію прив’язаності” та стає частиною психічної структури [4].
Отже, у взаєминах яскраво окреслюється важливість прив’язаності, як певного біологічного складника. Тобто будь-яке зародження стосунків починається з певних фізіологічних реакцій, які сприяють процесу закоханості. Але, як саме стосунки будуть розвиватись, наскільки стійкими та якісними вони будуть, залежить не від біологічних чинників, а від певної моделі взаємодії, засвоєної в дитинстві. Наприклад, сформований тривожно-амбівалентний тип прив’язаності в дитинстві може проявлятись у постійному відчутті тривоги в романтичних стосунках у дорослому віці. Варто також зазначити, що така безперервність прив’язаності, на думку Дж. Боулбі, можлива в тому випадку, якщо ситуація в сім’ї та в стосунках зі значущою особою ніяким чином не змінюється протягом тривалого часу. Тобто модель стосунків постійно підкріплювалась, з роками ставала все стійкішою й надійно сформувалась у людини.
Висновки. Здійснений теоретичний огляд наукових досліджень представників психодинамічної школи, дає можливість стверджувати про вплив типу прив’язаності дитини до матері на якість її романтичних взаємин в дорослому віці. Перспективи подальших наукових пошуків вбачаємо в проведенні відповідних емпіричних досліджень.
Джерела та література:
- Боулби, Дж. (2003). Привязанность. Москва: Гардарики.
- Крижановська, З. (2021). Надійний тип прив’язаності як основа розвитку психічного здоров’я дитини. Сучасні психологічні тенденції - підтримки та відновлення психічного здоров’я особистості: теорія та практика, тези доповідей ІІ міжнарод. міждисциплінар. конференції. Харьків.
- Крижановська З., Бабак К. (2022). Емоційна прив’язаність дитини до матері як предиктор її соціальної адаптації до шкільного життя. Психологічні перспективи. Луцьк.
- Джонсон С. (2018). Обними меня крепче .
- Kazan C. and Shaver P. (1987). Romantic Love Conceptualized as an Attachment Process/ Article in Journal of Personality and Social Psychology.
