Національна освіта переживає стан критичного переосмислення дійсності, що пов’язане з глибокими перетвореннями сфер суспільного життя. Педагоги відчувають потребу в оновленні свого професійного інструментарію, пошуку нових підходів до одного з визначальних інструментів педагогіки – навчального процесу.
Щоб встановити актуальність різноманітних методик викладання іноземних мов в немовних вузах, необхідно проаналізувати існуючий досвід і оптимізувати його відповідно до сучасних вимог, специфіки навчання у вузі і психологічних особливостей певної категорії студентів. Такому завданню і присвячена пропонована стаття.
Автори концепції мовної освіти в Україні (А.М. Біляєв, М.С. Валушенко, В.М. Плахотник) відзначають, що вимоги до рівня володіння «класичними» іноземними мовами, які традиційно викладаються в школах та вищих навчальних закладах України (англійська, німецька, французька), значно зросли, і необхідно запроваджувати нові більш інтенсивні методики викладання іноземних мов з врахуванням комунікативної направленості навчання і вузької спеціалізації факультетів немовних вузів [1, c.71].
Історія методики навчання іноземних мов завжди була орієнтована на пошуки найбільш раціонального методу навчання. Вважається, що найдревнішим був натуральний метод, згідно якого іноземна мова засвоювалась так, як дитина засвоює рідну мову – шляхом наслідування готових зразків, багаторазового повторення їх та відтворення нового матеріалу за аналогією з вивченим.
Кожен метод має властиві йому позитивні та негативні сторони і за певних умов має свою об’єктивну цінність. Проте у всі часи методи, що використовувались в різних навчальних закладах, безпосередньо залежали від соціального замовлення суспільства, яке впливало на мету і зміст навчання іноземних мов і навіть на вибір тієї чи іншої мови. Різні історичні періоди розвитку суспільства характеризуються певними методами навчання.
Історію вітчизняної педагогіки та теорії і методики викладання іноземних мов у вищій школі можна умовно поділити на декілька етапів розвитку, пов’язаних з так званими «реформами».
Умовно вважається, що першою реформою у навчанні іноземних мов був перехід до викладання живих мов. Декілька урядових документів, прийнятих в 1918 - 1961 роках, були присвячені різноманітним аспектам вдосконалення системи викладання іноземних мов в колишньому Союзі Радянських Соціалістичних Республік. В цей період в школах і вищих навчальних закладах вивчались чотири європейські мови – англійська, німецька, французька і іспанська. Радянська методика викладання іноземних мов довоєнного періоду характеризувалася постійною боротьбою двох основних підходів. Один з них – свідомо-порівняльний, орієнтований на аналіз текстів, перехід від усвідомленого засвоєння правил до формування на їх основі мовних навичок і вмінь, на широке використання рідної мови як опори для оволодіння іноземною мовою[4, c.39].
Другий підхід пов'язаний з поширенням в першій половині ХХ століття різних модифікацій прямого метода. Цей підхід був орієнтований на неусвідомлене засвоєння навичок і вмінь в процесі мовної практики, відмову від використання мовних правил (чи введення їх вже на останньому етапі як способу систематизації і узагальнення раніше сформованих вмінь і навичок), розвиток усної мови, відмова від використання рідної мови як опори при засвоєнні іноземної. Проте вже в тридцяті роки ХХ століття робились спроби синтезувати обидва підходи в рамках так званого комбінованого (змішаного) методу (І.А. Грузинська, А.А. Любарська). Цей метод, з одного боку, передбачав усний вступний курс, відмову від використання правил і відсутність опори на рідну мову на початковій стадії оволодіння чужоземною мовою, а з другого – дозволяв використання перекладу, аналіз текстів, порівняння з рідною мовою на подальших етапах вивчення мови. Відомий еклектизм комбінованого методу призвів до того, що ряд великих психологів і методистів (Л.С. Виготський, Л.В. Щерба, С.І. Бернштейн) спробували сформулювати цілісну концепцію процесу оволодіння нерідною мовою шляхом першочергового усвідомлення мовної системи з подальшим формуванням на базі такого усвідомлення спонтанних і довільних мовних навичок і вмінь. Проте ідеї комбінованого підходу не знайшли належного розуміння і не стали популярними.
Таким чином, дві різні концепції були реалізовані і в подальшому розвинулись в процесі викладання іноземних мов в 20-50 роках ХХ століття. Розквіт свідомо-порівняльного методу в межах системно-мовного підходу припадає на 40-50-ті роки і пов'язаний з іменами І.В. Рахманової, З.М. Цвєткової, А.А. Миролюбова. В межах цього підходу вивчалась система мови, що охоплювала лише два з чотирьох видів мовної діяльності – читання і письмо. Велика увага приділялась перекладу. Визначальну роль в навчанні відігравала рідна мова і порівняльний метод викладання. Однією із основ цієї методичної системи був принцип свідомого засвоєння навчального матеріалу. Цей період в методиці викладання характеризувався, з одного боку, значним просуванням в плані лінгвістичного обґрунтування прийомів відбору і презентації мовного матеріалу, орієнтації на синтетичне читання, а з другого – нездатністю провідного методу забезпечити повноцінне практичне володіння іноземною мовою[2, c.55].
Недосконалість процесу навчання іноземних мов визначила пошук нових методик. Одна з таких розроблених методик в межах порівняльного методу стала свідомо-практична (І.В. Бєляєв), де була синтезована чітка мовна направленість навчання і обґрунтоване використання свідомої систематизації мовного матеріалу вже на першому етапі навчання (лексико-перекладний, граматико-перекладний).
На початку 60-х років ХХ століття почалась перебудова всієї системи шкільного і вузівського навчання іноземних мов. В 1961 році були прийняті урядові постанови про покращення вивчення іноземних мов. Ці кроки ознаменували перехід до другої реформи у навчанні іноземних мов. Вони сприяли перегляду підходів до викладання іноземних мов в напрямку реалізації його соціальної функції. Особливо необхідно підкреслити, що іноземній мові відводилась більшою мірою практична роль. В зв’язку з чим під час викладання іноземної мови у вузах розширилась функція таких видів мовної діяльності, як аудіювання і говоріння. Читання та письмо залишались досить важливими видами мовної діяльності, але ставлення до них істотно змінилось. Була зроблена спроба перенести основний акцент на навчання усної мови і розробити прийоми спеціального навчання аудіювання (А.П. Стариков, Г.В. Рогова). Викладач повинен був усвідомити, що говоріння і розуміння мови на слух набували в основному комунікативної направленості. Були підготовані перші навчально-методичні комплекси, які базувалися на так званому усному підході. Провідну роль в педагогічному процесі почав займати структурно-функціональний метод. Реалізація цього методу базувалась на використанні різноманітних аудіовізуальних навчальних матеріалів, книжок для читання, книг для вчителя, інших підручників і навчально-методичних посібників.
Але поряд з таким підходом в методиці зберігалась орієнтація, яка йшла від ідей Л.В. Щерби і свідомо-порівняльного методу. До середини 70-х років минулого століття більшість методистів (Ю.І. Пасов, С.П. Шатілов, В.А. Бухбіндер, І.Л. Бім, Г.В. Рогова, Н.І. Гез, О.О. Лєонтьєв, П.Б. Гурвич) зайняла компромісну позицію, повернувшись на новому етапі до ідей свідомо-практичного методу. Паралельно робились спроби сформулювати принципи реалізації комунікативного методу (Ю.І. Пасов, Р. Беринтофт, Д. Жиро, Х. Крумм, Х.Є. Піфо, В.М. Реверс, Д. Хейндлер, Д. Шейлз, І.Л. Бім, Г.В. Колшанський, Б.А. Лапідус, Є.А. Маслико, С.І. Мельник).
Нові ідеї були прогресивними, але українська методична школа продовжувала залишатись на позиціях порівняльної методики, гостро критикуючи комунікативний підхід до вивчення іноземної мови. Одночасно в Україні почали відкриватись нові типи навчальних закладів з поглибленим вивченням іноземної мови. Виникла ідея безперервного навчання іноземної мови. В 1974 році був прийнятий Закон «Про народну освіту», який узагальнив всі попередні нововведення і був направлений на уніфікацію навчальних закладів [3, c.569-583]. Одним з найяскравіших досягнень цього періоду є право вчителя на вільний вибір методів і засобів навчання.
В 1982 році почалась експериментальна апробація українських національних підручників з іноземної мови. Проте цей процес закінчився з проголошенням незалежності України. Протягом всього цього періоду проводилась величезна робота з підготовки третьої реформи, яка сьогодні вже готова до повсюдного впровадження. Вже створена чотирирівнева система навчання:
1) дошкільно-підготовча; 2) пропедевтична,
3) загальноосвітня-масова, 4) поглиблено-спеціалізована.
Крім того, останнім часом продовжує залишатись актуальною тенденція на організацію нових типів спеціалізованих навчальних закладів: лінгвістичні гімназії, гуманітарні ліцеї. На даний час в середніх і вищих навчальних закладах України викладається більше 15 іноземних мов.
В процесі еволюції, яка відбулась в теорії і методиці викладання іноземних мов у вищій школі, визначились традиційні і інноваційні методичні підходи, до яких відносяться:
- свідомо-практичний підхід (як базовий; автор -- В. Плахотник);
- комунікативно-функціональний (експериментальний; автор – Т. Сірик);
- інтенсивний метод (інноваційний; автор – Н. Скляренко);
- комунікативно-діяльнісний (інноваційний; автор – О. Вишневський);
- комунікативно-особистісний (інноваційний; автор – Л. Біркун);
- системно-комунікативний (інноваційний; автор – Р. Мартинова).
Ці підходи є результатом синтезу наукових досліджень і педагогічної практики. Їх наявність свідчить про значне підвищення науково-методичного рівня викладання іноземних мов у вищих і середніх навчальних закладах України, який повинен забезпечувати виконання державних стандартів і програм. Державний стандарт з дисципліни «Іноземна мова» для немовних вузів України, розроблений групою вчених під керівництвом професора С.Ю. Ніколаєвої, має позитивне значення. Він підвищує статус предмета, привертає інтерес до предмета і його проблем, сприяє усвідомленню соціального і політичного значення вивчення іноземних мов на високому професійному рівні[5, c.79].
Реалізація державного стандарту з іноземної мови залежить від розробки та реалізації комплексу сучасних методик, направлених на досягнення конкретних результатів в навчанні студентів.
Список використаних джерел
- Біляєв О.М., Валушенко М.С., Плахотник В.М. Концепція мовної освіти в Україні. Рідна школа. - 1994. - №4. - С.71-75.
- Бех П.О., Биркун Л.В. Концепція викладання іноземних мов в Україні. Іноземні мови. – 1996. – №2. – С. 3-8.
- Ляховицький М.В. Методика викладання іноземних мов. – К.:Либідь, 2001. – 159с.
- Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах: Підручник. Вид. 2-е, випр. і перероб. Кол. авторів під керівництвом С.Ю. Ніколаєвої. – К.: Ленвіт, 2002. – 328с.
- Скляренко Н.К. Як навчати сьогодні іноземних мов (концепція). Іноземні мови. – 1995. – №1. – С. 5-9.
