Феномен ідентичності у науково-психологічній літературі посідає вагомий пошуковий статус, адже його сутністю є складні процеси ототожнення людини як біосоціальної істоти в межах певної цивілізаційної спільноти.
Ідентичність як багатогранне утворення досить детально і повномірно висвітлена у дослідженнях Г. Брейкуел, А. Ватермана, Е. Еріксона, Д. Марсіа, Дж.Міда, С.Московічі, Г. Теджфела, Дж. Тернера, З. Фройда та інших вчених, доробок яких можна умовно трактувати як «психологічна класика». У кожній із концепцій ідентичність постає як намагання здобути і зберегти тлюдиною само тотожність упродовж свого індивідуального і соціального становлення, у тривалому процесі життєвого розвитку.
Ідентичність трактується насамперед як дуже складне явище, що містить багатопланові і різновекторні утворення, узагальнюючи та відображаючи психічну і соціальну реальність.
Ідентифікація як процес набуття ідентичності включає різні складові і рівні людської інтелектуальної та почуттєвої сфери, насамперед свідомості, а також її складових – Я-концепції, самооцінки, образу Я тощо.
По суті, ідентичність має дуже потужні індивідуальні і групові, онтогенетичні й соціогенетичні, біологічні і суспільні механізми й основи творення та функціонування.
Визначення і маркування проблеми ідентичності, її структурно-функціональної суті та психо- і соціогенези здійснюється з різних і часто протилежних наукових позицій, але найістотнішою спільною рисою всіх поглядів виступає все ж визнання того, що це складний процес усвідомлення своєї самості, тотожності.
У встановленні психологічних основ розуміння ідентичності доцільно спиратися на праці Т. М. Буякас, П. Гуревич, Ю. Візнюк, М.В. Заковоротної, А.В. Кузьміна та інших учених, які констатують найважливішу суть ідентичності – усвідомлення людиною себе серед собі подібних соціальних істот.
Розвиток наукових підходів до проблеми ідентичності можна віднайти у широкому колі між предметних наукових взаємин, зокрема від появи перших теоретичних форм у філософському знанні до незалежного і самостійного теоретичного концептуального світобачення, насамперед у класичному доробку знаних філософів-класиків, причому паралельно це відбувалося і в соціології, і в антропології і у всіх інших галузях наукової думки людинознавчого циклу.
Трактування поняття «ідентичність» відбувалося з урахуванням того, що це в першу чергу підкреслення її унікальної природи й походження. Цим підкреслювалася самобутність людини, своєрідна ментальна рефлексія зі всіма епатами історіогенезу людини як представниці різних цивілізаційних утворень. Наркологічні витоки ідентичності віднаходимо у потужних філософських доробках Сократа, Платона, І.Канта, Г. Гегеля, С. К’єркегора, М. Хайдегера, М. Шелера, А. Шопенгауера, П. Рікера, М. Фуко та інших всесвітньовідомих вчених.
Слід зазначити, що на відміну від різних загальних трактувань і підходів у філософських теоріях, в яких є різне бачення щодо розкриття сутностіі людського Я, психологічна наукова традиція диференціює це поняття на різні складники, та намагається як віднайти теоретичні аспекти проблеми вирішення феномену ототожнення, так і здійснити емпіричні заміри його сутнісних параметрів.
Вочевидь, доцільно стверджувати, що ідентичність є тривалим багатомірним і розлогим процесом, який може бути вивчений і проінтерпретований завдяки різноплановим підходам і концептуальним намірам, наприклад, у контексті психоаналізу або гештальтпсихології.
Розвиток ідентичності зводиться до дуже складного і мотиваційно невизначеного вибору між протиріччями. Мова йде про те, що можна бути задоволеним від легко набутого свого Я (наприклад, шляхом запозиченим, скопійованим, вимушено набутим) і Я, яке здобувається важкими і складними власними зусиллями/над зусиллями внаслідок пристосування і призвичаєння свого внутрішнього псих освіту до зовнішнього світу, завдяки цілеспрямованому виборові.
Розвиток особистісної та соціальної ідентичності пов’язаний з усією розмаїтою гамою ототожнень внаслідок багатоманітної людської діяльності та спілкування з визначеною необхідністю ідентифікації свого глибоко інтимного і суб’єктивного внутрішнього світу з складним і багатогранним зовнішнім мікро- і макродовкіллям.
Як відомо, термін «ідентичність» зустрічається у працях З. Фройда, зокрема в знаменитій тезі (wo Es war, soll Ich warden) „де було Воно, має стати Я”. По суті, якраз у цьому визначенні віднаходимо згадку про основний психологічний механізм досягнення людиною ідентичності, набуття власного Я, а також її роль і значення у забезпеченні функціонування психічної діяльності [1; 2].
Безперечно, на думку З. Фройда, ідентичність людини – це насамперед її глибокий і важко пізнаваний власний, внутрішній психосвіт, а також концентрація її емоційних сил і ресурсів. Крізь призму «любов і голод світом правлять» прочитується психоаналітичне положення про те, що «любити і працювати є простою і найважливішою формулою успішної ідентичності».
У розвитку людської ідентичності виокремлюють два основні «рівноправні» складні процеси:
а) біологічний – людський організм виступає ієрархічною ланкою в багатоманітній організації серед інших живих органічних систем у безпосередньому біологічному екзистенційному циклі;
б) соціальний – організми поєднуються і систематизуються у певні суспільно означені і сформовані, групи, що ментально, мовно, історично, географічно, культурно означені як певне соціально-психічне утворення. Тому збереження хисткої біологічної та психічної рівноваги для людського Я постає ключовою метою людського буття в просторі і часі певної цивілізації. Ідентичність як найістотніша умова рівноваги є важливіша й первинніша у базовому порівнянні з процесом ідентифікації.
Беззаперечно, що ідентифікація забезпечує процесуальне досягнення ідентичності, вона нівелює та цивілізує людину як біосоціальну істоту, тоді як ідентичність рятує її, адже дає стійкість і самовизначення серед собі подібних або не подібних живих істот.
Як відомо, загальновизнаним для прихильників і послідовників психоаналітичного напрямку виступило віднесення ідентифікації до несвідомих структур психіки людини, тобто наголошується пряме перенесення рис, особливостей і якостей суб’єкта в дитячому світі у сферу підсвідомості. Таке чітко визначене обмеження процесу перенесення лише дитячим віком межує іноді з відсутністю конкретного визначення, тому іноді відбувається ототожнення понять ідентифікація та ідентичність. Звичайно, що ідентичність та ідентифікація мають спільнеу природу, однак у змістовому розрізі мають дещо інше наповнення, насамперед щодо сутності і функцій.
На думку К.Горні, у людини існує природно закладене прагнення і намагання до активної самореалізації, насамперед у плані невичерпної та невтомної потреби в розгортанні глибинних внутрішніх потенціалів. Тому людина, яка прагне до особистісного саморозвитку, намагається ототожнювати себе з власним ідеальним „Я”. Таке прагнення дає змогу подолати внутрішню конфліктність, амбівалентну розщепленість, а також певним чином визначитися у своєму житті, зокрема спроможність взяти відповідальність за себе, своє Я та інших людей.
Як вважає М. Джеймс, ідентичність людини є насамперед суб’єктивним відчуття самототожності, висока міра континуальності, опір свого „Его” щодо впливів зовнішнього довкілля із соціального світу. Отож, на думку вченого, життя має полягати в особистісній активності, медитативному спогляданні і переживанні як певному стражданні.
Загалом, проблема ідентичності особистості є однією із найскладніших, адже війна в Україні значною мірою спричинена тими кризами і хибами ототожнення, які пережили люди з промосковською орієнтацією. Психологічна допомога в набутті національної, соціальної, особистісної ідентичності висувається в ранг найактуальніших завдань сучасної науки і практики.
Джерела та література :
- Краєва О. А. Можливі варіанти подолання кризи ідентичності підлітками. Актуальні проблеми психології: Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія. К. : ДП “Інформаційно-аналітичне агентство”, 2011. Том. Х. Вип.19. С. 302–311.
- Лановенко Ю. Екзистенціальний зміст суб´єктивного аспекту юнацької кризи Соціальна психологія : Український науковий журнал. К.,2006. №5. С. 81–93
