СОЦІОРЕКРЕАЦІЙНА ПСИХОГЕНЕЗА ДЕПРИВОВАНОЇ ОСОБИСТОСТІ

У складних трансформаційних і мілітарно домінантних умовах сучасності, позначених глибокими соціальними, економічними й культурними зрушеннями, що супроводжуються численними дискомфортними соціально-психологічними чинниками життєіснування значної частини громадян, особливої гуманістичної ваги набуває соціорекреаційна психогенеза. Вона постає як комплексна система багаторівневого відновлення психофізичних, когнітивних і ментальних потенціалів особистості – як запорука її внутрішнього оздоровлення, стабілізації та ревіталізації.

Попри виразні соціопатогенні контури функціонування сучасного суспільства, яке перебуває у стані війни, тенденції деструкції не мають слугувати підставою для песимізму чи соціального фаталізму. Історичний досвід засвідчує, що всі цивілізації на переломних етапах свого розвитку переживали глибокі фази кризи, трансформації й оновлення, зумовлені об’єктивними процесами філогенезу, соціогенезу та історіогенезу. Відтак постає потреба екзистенційного переосмислення стратегій суспільного розвитку, спрямованого на формування здорового просоціального способу життя громадян і зміцнення національної, політичної, культурної та конфесійної ідентичностей у координатах державотворчого поступу, зокрема в умовах очікуваного повоєнного хронотопу..

У цьому контексті одним із пріоритетних завдань сучасної науки стає теоретичне моделювання психолого-педагогічних засад соціорекреаційного розвитку, які інтегрують сцієнтичні підходи до психологічної регенерації особистості. Такі засади мають забезпечувати діагностику, прогнозування та оптимізацію індивідуального розвитку, спрямованого на внутрішню узгодженість і життєву адаптивність людини.

Невпинні деградаційні процеси в екопсихологічному вимірі довкілля порушують баланс гомеостазу та провокують ланцюгові реакції психосоціальної дестабілізації.

Індивідуальна психогенеза як цілісний процес становлення людини у вимірах біосоціальної істоти з унікальною структурою свідомості часто зазнає впливу деструктивних чинників: від екзистенційної тривоги, породженої воєнними загрозами та агресією, до соматичних і психоемоційних розладів, спричинених стресом і виснаженням.

У глобальному вимірі соціокультурні параметри здорового способу життя сучасного суспільства набули кризових характеристик: переважання фармацевтичної інфраструктури над рекреаційною, дефіцит фізичної активності, а також аномійне ослаблення соціоімунітету поколінь, що виявляється у зростанні соціальної девіантності, деструктивних форм поведінки, розпаді базових морально-етичних орієнтацій та сімейних зв’язків.

Руйнація сімейного психопростору через воєнне лихоліття, економічну депривацію, поширення явищ сурогатного батьківства, дистанційних або мігрантських родин, інфантицидів і морально-культурної деградації вказує на глибину соціопсихологічних деформацій.

Унаслідок цього пересічний громадянин опиняється перед викликом дезорієнтації у світі суперечливих цінностей і соціальних кодів. Такі феномени, як соціальне аутсайдерство, гіперкомпенсаційні тенденції, психоемоційна мозаїчність і дезадаптивність, стають індикаторами кризового стану соціогенези особистості, життєдіяльність якї відбувається в умовах воєнного часу.

Через зростання соціальної турбулентності найефективнішим шляхом надання допомоги людині стає цілісний конвергентний підхід до її психогенези, який базується на гуманістичній парадигмі генетично-психологічного підходу С. Максименка. Цей підхід забезпечує системне вивчення закономірностей особистісного розвитку, дозволяє отримати глибоку діагностичну інформацію про індивідуальні та групові особливості психогенези, а також слугує підґрунтям для формування оптимальних стратегій психологічного супроводу та ревіталізації [5].

Важливою складовою цього процесу є розроблення теоретико-методологічних орієнтирів вивчення особистісного розвитку як у нормі, так і в ситуаціях девіантного чи деприваційного онтогенезу, що потребує соціорекреаційного відновлення (ревіталізації) після травмогенних досвідів – мілітарних, адиктивних, пенітенціарних, соціально ізоляційних тощо.

Окремого значення набуває аналіз соціо- та онтогенези дітей з особливими потребами, які, перебуваючи в стані психофізичних обмежень, зазнають елімінованості з соціуму та втрати можливостей повноцінної самореалізації.

У таких дітей спостерігається зниження рівня вітальної стійкості, дезінтеграція комунікативної активності, психоемоційна фрагментарність, тенденції до соціальної аутизації, астенії, депресивності. Їхній розвиток часто характеризується сповільненим чи деформованим перебігом психогенетичних процесів, що зумовлює нагальну потребу у ревіталізаційній психолого-педагогічній підтримці.

Оптимізація взаємодії дитини з особливими потребами із соціальним середовищем виступає основною умовою формування її позитивної самооцінки, самосприйняття і прагнення до самотворчості. Розвивальне середовище має виконувати компенсаторну, стабілізаційну й активаційну функції, стимулюючи процеси соціалізації та інкультурації.

Ревіталізаційна система має бути побудована на засадах генетично-психологічного підходу, що передбачає організацію реабілітаційної/соціорекреаційної  діяльності, спрямованої на зміну поведінкових патернів через розвиток самовизначення, адаптації/реадаптації, самоактуалізації [1; 2; 3; 4].

Центральною ідеєю цього підходу є положення, що психічний розвиток не є апріорною даністю, а розгортається як процес інтеріоризації суспільних зразків діяльності, засвоюваних у навчально-виховному процесі. Особистість, моделюючи власний генезис, функціонує як саморозвивальна система, що спроможна до «саморуху» [5].

Застосування розвивальних можливостей генетичної психології дає змогу значно підвищити ефективність процесу соціалізації та інтеграції дітей з особливими психофізичними потребами. Педагогічна інклюзія має реалізовуватися поступово, із залученням дітей до спільних видів діяльності, які активізують зону найближчого розвитку і стимулюють становлення нових форм мислення, спілкування, саморегуляції.

У цьому контексті доцільно спиратися на принципи ампліфікації розвитку (збагачення, підсилення, поглиблення психічного досвіду), орієнтації на провідну діяльність, врахування гетерохронності, кризовості та сензитивності розвитку. Якраз такий підхід створює передумови для внутрішньої ревіталізації та соціорекреації дитини, відновлення її психічної активності та екзистенційного балансу.

Відтак соціорекреацію у контексті ревіталізації доцільно розглядати як системно організований психолого-педагогічний процес відновлення порушеної структури екзистенційно-рольового функціонування особистості, що спрямований на зменшення наслідків депривації, переорієнтацію деструктивних настановлень і формування оптимістичного світосприйняття. Її стратегічна мета – відтворення цілісності психічного життя та інтеграції індивіда з деприваційно-травмогенним досвідом, зокрема спричиненим війною, у соціум через залучення до нових форм взаємодії, діяльності та смислотворення.

Список використаних джерел

1. Гошовський Я. (2023). Ревіталізаційна парадигма у сучасній вітчизняній психологічній думці. Психологія ревіталізації : вікові та педагогічні виміри : монографія. За заг. ред.. Я. Гошовського. Луцьк : Волинський національний університет імені Лесі Українки. 7–43.
2. Гошовський Я. (2015). Ревіталізація як соціально-психологічна реінтеграція депривованої особистості. Ревіталізація психогенези депривованої особистості : монографія / За заг. ред. проф. Я. Гошовського. Луцьк:  Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки. 104–
3.  Гошовський Я.(2008) Ресоціалізація депривованої особистості. Монографія. Дрогобич.
4.  Гошовський Я., Гошовська Д., (2022). Психологічні особливості тривожності й саногенності депривованої особистості.   Психологічні перспективи. 39 (трав 2022). С. 56 – 68.
5. Максименко С.Д. (2002). Розвиток психіки в онтогенезі : В 2 т. Київ : Форум, 2002. Т.1 – 319 с.;  Т.2–335 с.