ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ ДО ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВТРАТИ БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ

Адаптація до життя після втрати близької людини є актуальною проблемою сучасної клінічної та кризової психології, особливо в умовах воєнних подій і масових втрат. Втрата близької особи — один із найсильніших життєвих стресорів, що вимагає значних психологічних ресурсів: стійкості, саморегуляції та соціальної підтримки.

Психологічна адаптація передбачає прийняття нової реальності без померлого, інтеграцію досвіду втрати та пошук нових смислів життя. Недостатня адаптація може спричинити ускладнене горювання, депресивні й тривожні розлади, психосоматичні симптоми та зниження якості життя.

Питання психологічного переживання втрати та процесу адаптації привертало увагу численних дослідників. В класичних моделях, зокрема Елізабет Кюблер‑Росс описано п’ять стадій горя. [1] Далі Джон Боулбі розглядав втрату як розрив емоційного зв’язку та потребу формування нового зв’язку. Карін Паркес наголошувала на зміні ідентичності, а Джон Вордден — на задачах горювання (зокрема завдання інтеграції втрати). Сучасні дослідники, як-от Джоан Бонанно, показали, що більшість людей мають високий рівень резильєнтності і можуть адаптуватися без патологічного горювання. [2] У вітчизняному контексті вчені Наталя Чепелєва, Тетяна Яценко, Ігор Приходько акцентують на необхідності комплексної психодіагностики і психотерапії переживання втрати з урахуванням індивідуально-особистісних ресурсів.

На емпіричному етапі проведено психодіагностичне дослідження, спрямоване на вивчення взаємозв’язків між копінг-стратегіями, рівнем резильєнтності, соціальною підтримкою та інтенсивністю переживання горя. Застосовано стандартизовані психодіагностичні методики, які дають змогу отримати комплексну картину процесів психологічної адаптації.
Аналіз отриманих результатів емпіричного дослідження засвідчив, що процес адаптації до життя після втрати близької людини є багатовимірним психологічним феноменом, який визначається поєднанням індивідуальних та соціальних чинників. До основних психологічних детермінант цього процесу належать: вибір та ефективність копінг-стратегій, рівень резильєнтності, а також наявність соціальної підтримки, що модерує прояви горя та сприяє відновленню особистісної цілісності.

Результати опитувальника копінг-стратегій BRIEF COPE (С. Carver, 1997; адаптація О. Кисельової, 2010) показали, що більшість респондентів після втрати близької людини застосовують адаптивні копінг-стратегії — позитивну переоцінку, прийняття, планування та пошук підтримки, що сприяє інтеграції досвіду втрати. Водночас частина опитаних використовує неадаптивні копінги (заперечення, уникнення, самозвинувачення), які пов’язані з більшою інтенсивністю горя та нижчою психологічною стійкістю. Це підтверджує, що гнучкість копінгу є ключовим чинником резильєнтної адаптації [2].

Результати методики оцінки резильєнтності (Методика PRIFOR / Інструмент дослідження резильєнтності (ІДР-14) (Адаптація Л. Колесніченко, О. Береженної)) показали, що більшість досліджуваних продемонстрували середній рівень резильєнтності, що виявляється у здатності підтримувати відносну стабільність емоційного стану та продовжувати функціонувати попри пережиту втрату. При цьому близько 30 % учасників показали високі показники фізичної та психологічної стійкості, що дозволяє їм ефективно долати стрес і відновлювати ресурсні стани.

Кореляційний аналіз підтвердив наявність зворотного зв’язку між рівнем резильєнтності та показниками патологічного горя, тобто чим вищий рівень внутрішньої стійкості, тим менше проявів дезадаптації. Це узгоджується з підходом Мадді та сучасними моделями психологічної стійкості, які розглядають резильєнтність як динамічний процес мобілізації особистісних ресурсів для подолання наслідків травматичних подій.

Результати за опитувальником ускладненого горя (ICG-19-Ukr) показали, що близько 25 % респондентів мають підвищені симптоми горювання — почуття провини, емоційне застрягання, труднощі з прийняттям втрати та зниження активності. Такі особи характеризуються низькою резильєнтністю й неадаптивними копінг-стратегіями (самозвинувачення, заперечення), тоді як менш виражене горювання пов’язане з пошуком підтримки та позитивною переоцінкою.

Отже, ускладнене горювання зумовлене не лише емоційними реакціями, а й низькою саморегуляцією, слабкою психологічною стійкістю та браком соціальної підтримки.

За даними багатовимірної шкали сприйнятої соціальної підтримки (Multidimensional Scale of Perceived Social Support MSPSS), адаптованої для України (Хоменко, Сапіга) більшість респондентів оцінили рівень сприйнятої соціальної підтримки як середній або високий. Найвагомішими джерелами допомоги виявилися члени сім’ї (середній бал — 5,3 з 7) та друзі (4,8 з 7). Меншою мірою респонденти покладалися на підтримку з боку професійних чи духовних спільнот.

Кореляційний аналіз показав, що соціальна підтримка виконує буферну (захисну) функцію: вона зменшує негативний вплив низької резильєнтності на рівень переживання горя. Інакше кажучи, навіть за умов внутрішньої вразливості люди, які мають стабільну підтримку з боку оточення, легше проходять етапи горювання та демонструють швидше психологічне відновлення. Цей результат відповідає позиції Бонанно та Паркес, які підкреслюють, що підтримка значущих інших допомагає людині відновити почуття безпеки, приналежності та смислу, тим самим полегшуючи процес інтеграції втрати у життєву історію. [2]

Отримані результати свідчать, що адаптація до втрати зумовлена поєднанням індивідуальних і соціальних ресурсів. Ефективні копінг-стратегії (переоцінка, прийняття, підтримка) зменшують інтенсивність горя, тоді як уникнення й заперечення її підсилюють. Резильєнтність є ключовим чинником психологічного відновлення, а соціальна підтримка пом’якшує вплив стресу.

Оптимальна адаптація ґрунтується на взаємодії внутрішніх і зовнішніх ресурсів, що сприяють прийняттю втрати та посттравматичному зростанню. Таким чином, можна стверджувати, що успішна адаптація до життя після втрати близької людини можлива за умов, коли індивід здатний гнучко реагувати на стрес, зберігати внутрішню рівновагу, знаходити нові життєві смисли та підтримувати значущі міжособистісні зв’язки. Саме комбінація цих чинників формує психологічний фундамент стійкості та особистісного зростання після пережитої втрати.

Список використаних джерел

1. Кюблер-Росс Е. On Death and Dying. New York: Macmillan & Co; 1969.
2. Bonanno GA, Wortman CB, Lehman DR, et al. Resilience to Loss and Chronic Grief: A Prospective Study From Preloss to 18-Months Postloss. Journal of Personality and Social Psychology. 2002;83(5):1150-1164. DOI:10.1037/0022-3514.83.5.1150.
3. Bonanno GA. Prospective Patterns of Resilience and Maladjustment During Widowhood. Psychology and Aging. 2004;19(2):260-271. DOI:10.1037/0882-7974.19.2.260.
4. Mancini AD, Bonanno GA. Predictors and Parameters of Resilience to Loss: Toward an Individual Differences Model. Journal of Personality. 2009;77(6):1805-1832.