ТЕОРЕТИКО-ЕМПІРИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

Соціально-психологічна адаптація ВПО визначає можливість людини інтегруватися в нові умови, відновити базові відчуття безпеки, стабільності й контролю, а також конструктивно функціонувати в соціальному середовищі. В умовах затяжної війни адаптаційні процеси набувають пролонгованого характеру, що підсилює ризики розвитку емоційного виснаження, хронічного стресу та посттравматичних розладів. Наявність таких ризиків актуалізує потребу у ретельному науковому дослідженні чинників, що визначають як успішність адаптації, так і її ускладнення.

Вимушене переміщення населення внаслідок воєнних дій створює унікальний феномен соціально-психологічного функціонування, який вимагає комплексного наукового аналізу. Порушення безпеки, раптова зміна середовища та втрата соціальних прив’язаностей ставлять людину в ситуацію гострого життєвого виклику, що перевищує звичайні адаптаційні можливості.

Актуальність вивчення адаптації ВПО зумовлена необхідністю формування доказових стратегій підтримки, які сприятимуть стабілізації психоемоційного стану, інтеграції у приймаючу громаду та мінімізації ризиків хронічної дезадаптації.

Метою статті є теоретико-емпіричні аспекти вивчення соціально-пихологічної адаптації внутрішньо переміщених осіб

Виклад матеріалу. Соціально-психологічна адаптація розглядається як динамічний процес взаємодії особистості з новим соціальним середовищем, спрямований на відновлення відчуття контролю, цілісності та компетентності. У сучасних дослідженнях адаптацію трактують як сукупність:

когнітивних процесів (інтерпретація змін, формування нових когнітивних схем);

емоційних реакцій (переживання втрати, невизначеності, загрози);

поведінкових стратегій (активне вирішення проблем, пошук соціальних ресурсів).

У контексті теорії транзакційного стресу Р. Лазаруса адаптація ВПО описується через взаємодію внутрішніх ресурсів з екологічними умовами. Модель резильєнтності підкреслює, що успішність адаптації залежить від здатності до відновлення після травматичного впливу та опанування нових життєвих викликів.

До найвагоміших особистісних детермінант належать:

життєстійкість, яка забезпечує збереження внутрішньої рівноваги в умовах невизначеності;

копінг-стратегії, що визначають ефективність реагування на стрес;

самоефективність, яка впливає на здатність ініціювати зміни;

емоційна регуляція, що знижує ризик розвитку вторинних психологічних розладів.

Аналіз показує, що особи з розвиненими навичками емоційної саморегуляції демонструють вищий рівень адаптованості, тоді як люди з ригідними стратегіями поведінки частіше зазнають труднощів інтеграції.

Важливим механізмом є соціальна підтримка — як горизонтальна (від сім’ї та друзів), так і вертикальна (державні та гуманітарні інституції). Доступність житла, робочих місць, освітніх послуг та медичної допомоги формує відчуття стабільності, що є базовою умовою психологічного відновлення.

Негативний соціальний клімат, упередження щодо ВПО, конкуренція за ресурси та інформаційна невизначеність можуть слугувати значними бар’єрами адаптації.

Ступінь адаптації істотно залежить від інтенсивності та характеру пережитих травматичних подій. Досвід бойових дій, втрати, руйнування домівки чи роз'єднання сім’ї провокує довготривалі зміни в емоційній сфері та когнітивних структурах, зокрема гіпернастороженість; звуження часової перспективи; порушення базових уявлень про безпеку та справедливість.

У таких умовах адаптація набуває характеру «післятравматичної реконструкції» життєвої системи.

Зміна місця проживання часто актуалізує кризу ідентичності. ВПО можуть відчувати розрив між минулою та теперішньою соціальною роллю, що створює напругу й амбівалентність. Поступова інтеграція можлива лише за умови формування нової ідентифікації, яка синтезує досвід втрати і досвід набуття нового середовища.

Аналіз показує, що найбільш уразливими є такі сфери:

1. емоційна: виснаження, тривожність, схильність до депресивних реакцій;
2. соціальна: невпевненість у соціальних зв’язках, відчуття соціальної маргіналізації;
3. екзистенційна: втрата життєвих орієнтирів і почуття контролю;
4. економічна: багатовимірна залежність від зовнішніх ресурсів.

Системний характер цих труднощів потребує не лише індивідуальної, а й структурної — державної та громадської — підтримки.

На основі узагальнення літератури та аналітичних підходів можна виокремити три ключові механізми:

1. Психологічна реконструкція — відновлення внутрішньої цілісності, переосмислення травматичного досвіду.
2. Соціальна інтеграція — створення нових зв’язків, включення в життя громади, прийняття нових соціальних ролей.
3. Ресурсне забезпечення — доступ до матеріальних, інформаційних та інституційних ресурсів, які підтримують базову стабільність.

Ці механізми взаємопов’язані та мають бути реалізовані комплексно. Соціально-психологічна адаптація внутрішньо переміщених осіб є складним динамічним процесом, у якому синергія психологічних, соціальних та структурних чинників визначає можливість конструктивного входження в нові життєві умови. Науковий аналіз засвідчує, що адаптація має поліструктурний характер: вона одночасно виступає процесом відновлення, інтеграції та переосмислення життєвої ситуації.

Успішність адаптації залежить не лише від особистісних ресурсів ВПО, а й від якості соціального середовища, доступності інституційної підтримки та готовності громади до інтеграційних процесів.

Мета емпіричного дослідження вивчити детермінанти соціально-психологічної адаптації ВПО та перевірити гіпотези про зв’язок адаптації з психічною стійкістю (resilience), соціальною підтримкою (social support) і симптоматикою посттравматичного стресу (PTSD).

Отримані емпіричні дані дозволяють комплексно оцінити особливості соціально-психологічної адаптації внутрішньо переміщених осіб та виявити ключові чинники, що зумовлюють відмінності в індивідуальних адаптаційних траєкторіях. Аналіз показників психологічної стійкості, рівня соціальної підтримки та інтенсивності посттравматичних симптомів дає змогу окреслити структурну конфігурацію ресурсів і ризиків, які визначають якість адаптаційного процесу після вимушеного переміщення.

По-перше, встановлено, що резильєнтність виступає базовим внутрішнім ресурсом, безпосередньо пов’язаним із формуванням ефективних стратегій подолання та суб’єктивним відчуттям особистісної спроможності до відновлення.

Виявлений позитивний кореляційний зв’язок середньої сили (r = 0.503) свідчить, що індивіди з вищим рівнем психологічної стійкості значно легше інтегруються у нове соціальне середовище, демонструють вищу продуктивність у побудові нових соціальних зв’язків та мають меншу вразливість до емоційної дезорганізованості.

У багатофакторній регресійній моделі резильєнтність показала найбільш виражений позитивний внесок у прогнозування показника адаптації, що вказує на її системоутворюючу роль у структурі адаптаційних механізмів.

По-друге, соціальна підтримка функціонує як зовнішній соціальний ресурс, який посилює внутрішні можливості особистості та створює умови для стабілізації психоемоційного стану. Виявлений позитивний зв’язок із адаптацією (r = 0.321) відображає важливість міжособистісних взаємин, доступності допомоги та якості комунікативної взаємодії з новою спільнотою. У моделі регресії соціальна підтримка зберігає статистичну значущість навіть за контролю PTSD та резильєнтності, що підтверджує її автономну та незалежну адаптаційну функцію. Це вказує на те, що соціально залучені особи, які отримують інформаційну, емоційну або інструментальну підтримку, краще освоюють нове середовище та мають меншу ймовірність дезадаптаційних проявів.

 Таблиця 1

Регресійна модель прогнозування соціально-психологічної адаптації

Найбільш критичним фактором, що негативно впливає на адаптацію, є симптоматика посттравматичного стресу. Отриманий кореляційний зв’язок високої сили (r = –0.631) свідчить, що PTSD має виражений дезорганізуючий ефект, знижуючи як емоційну стабільність, так і когнітивні можливості, необхідні для прийняття адаптивних рішень.

Регресійний аналіз демонструє, що PTSD є найбільш значущим негативним предиктором індексу адаптації, а його вплив зберігається навіть при врахуванні резильєнтності та соціальної підтримки. Це підкреслює необхідність системної психотерапевтичної та психосоціальної допомоги особам з високим рівнем травматичних симптомів.

Таблиця 2.

Дескриптивні статистики основних показників дослідження (N = 65)

Дані, отримані за вибіркою внутрішньо переміщених осіб (N = 65), відображають особливості їхнього вікового профілю, умов переміщення, психологічних ресурсів та рівня адаптованості до нових життєвих обставин. Сукупність показників дозволяє сформувати узагальнений портрет досліджуваних і окреслити ті змінні, які можуть виступати як потенційні фактори адаптації або ризику.

Середній вік респондентів становить M = 42.22 років (SD = 12.59), що вказує на переважання осіб середнього дорослого віку. Діапазон від 18 до 63 років демонструє достатню широту вибірки, але при цьому її медіанний рівень (43 роки) підтверджує концентрацію досліджуваних у групі соціально активного працездатного населення. Це важливо з огляду на те, що саме ця група зазвичай найчастіше стикається з тривалими навантаженнями, пов'язаними з вимушеною міграцією, пошуком роботи, забезпеченням родини тощо.

Термін переміщення коливався від 9 до 117 місяців, у середньому становлячи 63.43 місяця (≈5,3 року). Значне стандартне відхилення (SD = 30.68) вказує на високу диференційованість умов життя респондентів: частина з них перебуває у статусі ВПО відносно недавно, тоді як інші — протягом майже десятиліття. Медіана (61 місяць) свідчить, що половина вибірки має досвід переміщення тривалістю понад п’ять років, що суттєво впливає на специфіку адаптаційних процесів.

Показник резильєнтності має середнє значення M = 31.03 (SD = 7.10) при діапазоні 15–46 балів. Середній рівень цього ресурсу свідчить про те, що більшість респондентів має потенціал до подолання складних ситуацій, однак нерівномірність значень (SD > 7) вказує на те, що частина вибірки може бути суттєво вразливішою у контексті хронічного стресу та травматичного досвіду.

Соціальна підтримка оцінена на рівні M = 18.45 (SD = 4.68) при значеннях 8–27 балів. Медіана (18) підтверджує середній рівень суб’єктивної підтримки. Наявність помірної варіативності демонструє, що частина ВПО відчуває достатньо стабільне включення в нову соціальну мережу, тоді як інші — суттєву нестачу підтримувальних контактів. Це може відігравати критичну роль у процесах адаптації та відновлення.

Середній рівень проявів посттравматичної симптоматики становить M = 8.49 (SD = 4.38) при максимально можливих 16 балів у вибірці. Розмах від 0 до 16 балів демонструє наявність як повної відсутності симптомів у частини респондентів, так і їх вираженості у межах клінічно значущого рівня. Така полярність свідчить про неоднорідність пережитого досвіду та різну інтенсивність впливу травматичних подій.

Значення індексу адаптації розташовані в межах 0–100, середній показник становить M = 39.60 (SD = 22.69), що вказує на середньо-низький рівень адаптації у вибірці. Медіана становить 37.6, тобто половина респондентів демонструє адаптаційні показники, нижчі за умовно середній рівень. Значний розкид свідчить про неоднакові можливості та ресурси пристосування, а також про суттєвий вплив зовнішніх факторів (житлові умови, зайнятість, соціальна підтримка, травматичний досвід).

Важливо, що за результатами порівняння гендерних груп відмінності у рівні адаптації між чоловіками та жінками не виявлено (p = 0.898). Це дозволяє припустити, що адаптаційний процес у ситуації вимушеного переміщення визначається не стільки статевими особливостями, скільки індивідуальними психологічними ресурсами та інтенсивністю пережитої травматичної події.

Таблиця 3

Кореляційний аналіз Пірсона між ключовими змінними

Кореляційний аналіз Пірсона дозволив виявити низку статистично значущих асоціацій між показниками резильєнтності, соціальної підтримки, симптоматики ПТСР та індексу адаптації. Отримані зв’язки відображають системну взаємодію психологічних ресурсів і травматичного досвіду у структурі адаптації внутрішньо переміщених осіб.

Між рівнем резильєнтності та індексом адаптації виявлено помірний позитивний зв’язок. Це означає, що вищий рівень психологічної стійкості відповідає більш високому рівню успішності пристосування до нових життєвих умов. Такий результат узгоджується з сучасними моделями стресостійкості, де резильєнтність розглядається як ключовий буферний механізм проти негативного впливу травми та хронічного стресу.

Соціальна підтримка демонструє позитивний, але слабший зв’язок із адаптацією. Це свідчить про те, що наявність підтримувального середовища полегшує інтеграцію ВПО, однак сам по собі цей ресурс є вторинним щодо внутрішніх психологічних ресурсів (наприклад, резильєнтності). Можна припустити, що підтримка працює як важливий соціальний модератор, але її вплив істотно варіюється залежно від індивідуальних характеристик.

Кореляція майже нульова та статистично незначуща. Це означає, що рівень внутрішньої психологічної стійкості учасників практично не пов’язаний з тим, наскільки вони відчувають підтримку від значущих інших. Іншими словами, навіть висока резильєнтність не гарантує розгалуженої соціальної мережі, а низька не обов’язково передбачає соціальну ізоляцію. Такі дані можуть свідчити про автономний характер резильєнтності як суто внутрішнього ресурсу.

Негативний, але слабкий зв’язок говорить про тенденцію: вищі рівні резильєнтності асоціюються з нижчими показниками травматичної симптоматики.

Хоч кореляція незначна, вона підтримує загальну закономірність у літературі: резильєнтність знижує інтенсивність психологічного дистресу. Ймовірно, в даній вибірці ефект є невисоким через різний профіль травматичних подій та різний термін переміщення.

У цілому отримані результати формують цілісну модель, відповідно до якої соціально-психологічна адаптація ВПО є результатом взаємодії трьох системних компонентів:

1. внутрішніх ресурсів особистості (психологічна стійкість, здатність до саморегуляції);
2. зовнішніх соціальних ресурсів (якість та доступність соціальної підтримки);
3. травматичного навантаження, яке може істотно ускладнювати адаптаційний процес.

Переважання ресурсних факторів (резильєнтність + підтримка) створює сприятливі умови для інтеграції у нову соціальну реальність, тоді як високий рівень PTSD здатний нейтралізувати або знижувати ефективність цих ресурсів.

Таким чином, результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення.

Теоретично вони доповнюють сучасні моделі адаптації у контексті кризових та екстремальних умов, уточнюючи роль взаємодії між ресурсами та травматичними чинниками. Практично вони окреслюють напрямки психосоціальних інтервенцій, які мають бути пріоритетними - розвиток резильєнтності, розширення систем соціальної підтримки, рання діагностика та лікування PTSD. Саме ці компоненти здатні забезпечити ефективне відновлення особистості та її стійку інтеграцію в умови нового соціального середовища.

Список використаних джерел

1. Василенко, Л. П. (2019). Соціально-психологічна підтримка вимушених переселенців: теорія і практика. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна.
2. Данилюк, І. М. (2021). Психологічні особливості адаптації ВПО: ризики, ресурси та механізми подолання. Психологічний журнал, 5(1), 78–89.
3. Іванченко, Г. В. (2018). Роль соціальної підтримки в адаптації переселенців. Психологія і суспільство, 1, 112–127.
4. Казмиренко, В. П. (2020). Психологічні наслідки війни: особливості травматизації та шляхи відновлення. Київ: Інститут психології ім. Г. С. Костюка.
5. Мушкевич, М. І. (2020). Психологічні ресурси подолання кризових станів у вимушених переселенців. Вісник психології, 4, 56–67.
6. Петренко, Ю. А. (2020). Вплив стресових чинників на адаптацію переміщених осіб. Психологічні виміри суспільства, 8, 73–85.