ТРАВМАТИЧНИЙ ДОСВІД ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я

У сучасному світі травматичний досвід стає дедалі поширенішим явищем, зумовленим як глобальними соціальними потрясіннями (війни, природні катастрофи, пандемії), так і індивідуальними кризами (насильство, раптова втрата, аварії, хронічні стресові умови). Реакція людини на травму відзначається значною індивідуальною варіативністю та охоплює широкий спектр психологічних, емоційних і поведінкових наслідків. Вивчення впливу травматичного досвіду на психічне здоров’я набуває особливої актуальності в умовах сучасних соціальних викликів, зокрема військових дій та масової вимушеної міграції.

Актуальність дослідження. Сучасне вітчизняне суспільство, перебуваючи у складних умовах воєнного часу, переживає дуже різнобічні соціально-економічні та духовно-культурні виклики і трансформації. Насамперед це проявляється як у вимірах політичної, економічної та інформаційної нестабільності, так і в особистісно-психологіних дисбалансах.

Звичайно, що в таких екзистенційно ускладнених умовах якраз вітчизняна молодь виявляється найвразливішою соціопопуляцією, оскільки перебуває на важливому етапі власного онто- і соціогенезу, тому активно відшукує особистісну й соціальну ідентичність, цінності і життєві орієнтири.

Варто зазначити, що якраз перманентна невизначеність, хаотизація соціуму, спричинена воєнними подіями, а також глобальними політичними конфліктами й кризами, посилює амбівалентність та загальну дихотомію. Різні зміни в освіті, працевлаштуванні, фаховій самореалізації та інші не менш складні загрози в умовах воєнного часу лише посилюють відчуття тривожності і фрустрованості, а також створюють підвищене й неадекватне психологічне перенапруження, що у свою чергу підвищує ризики виникнення і застосування негативних деструктивних психоемоційних і когнітивно-поведінкових вчинків і реакцій.

Психосоціальне здоров’я сучасної молодої людини сьогодні доцільно трактувати як не лише індивідуальний ресурс і потенціал, але і як державно-суспільну цінність. Якраз від таких юнацько-молодіжних  потенціалів, спрямованих у річище відновлення, можливий психоенергетичний поступ у час війни та повоєнний період. По суті, йдеться насамперед про забезпечення і розвиток свідомої громадянської активності, психосоціальної стійкості всієї воюючої за незалежність нашої нації.

У такому психосоціальному ракурсі закономірно зростає і посилюється науково-психологічний і емпірично-практичний інтерес до проблеми різновекторного вивчення системи тих  чинників, які зазвичай інтенсивно  визначають  і якісно детермінують стан психічного здоров’я сучасної молоді.

Метою статті є аналіз природи травматичних переживань, механізмів їх впливу на психічне здоров’я та визначення ключових чинників, що зумовлюють індивідуальну вразливість і резильєнтність у контексті переживання травми.

Виклад матеріалу. Психологічна травма визначається як реакція на подію, яка перевищує можливості особистості до ефективного подолання, порушує відчуття безпеки та цілісності, запускає довготривалі стресові реакції. Класичні підходи (П. Дженет, Б. ван дер Колк) підкреслюють, що травма — це не лише сам факт події, а насамперед її психофізіологічний вплив.

У наукових джерелах сучасної психології та психотравматології здійснено низку класифікацій травматичного досвіду, які дозволяють системно описати його різновиди та механізми впливу на психіку. Узагальнення теоретичних підходів дає змогу виокремити такі типи травматичних подій:

Одноразові (гострі) травми. До цієї категорії належать події раптового характеру — автомобільні аварії, фізичні напади, техногенні інциденти чи стихійні лиха. Вони зазвичай відзначаються високою інтенсивністю шокового впливу та різким порушенням відчуття безпеки.

Повторювані або хронічні травми. Цей тип охоплює тривалі чи циклічні стресові події — систематичне домашнє насильство, досвід військових дій, булінг або інші форми тривалого психологічного тиску. Їх особливістю є кумулятивний ефект, що поступово виснажує адаптаційні ресурси особистості.

Комплексні травми. Йдеться про багатовимірні та багатокомпонентні впливи, які виникають у контексті тривалого небезпечного або дисфункційного середовища, наприклад у ситуаціях хронічного насильства, воєнних конфліктів чи дитячої занедбаності. Комплексна травма порушує не лише емоційну регуляцію, але й базові моделі прив’язаності, самооцінку та когнітивний розвиток.

Вторинні (вікарні) травми. Цю форму травматизації найчастіше спостерігають у фахівців допомагаючих професій — психологів, соціальних працівників, медиків, рятувальників, волонтерів. Вона виникає внаслідок тривалого контакту з чужими травматичними історіями та емпатичного включення в досвід постраждалих.

Такий науково обґрунтований поділ забезпечує можливість точнішого аналізу наслідків травматичних подій та формування диференційованих стратегій психологічної допомоги.

Основними механізмами впливу травми на психічне здоров’я є:

Нейробіологічні механізми.Травматичний досвід активує гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникову вісь, спричиняючи надмірне виділення кортизолу та адреналіну. Порушення регуляції цих систем впливає на роботу мигдалеподібного тіла, гіпокампа та префронтальної кори, що контролюють пам’ять, емоційну регуляцію та поведінку. Хронічний стрес сприяє нейрональній гіперзбудливості, що лежить в основі тривожних і дисоціативних симптомів.

Когнітивно-емоційні механізми. За когнітивною моделлю А. Бека та теорією інформаційної переробки Е. Фоа, травма порушує систему базових переконань про світ, інших людей і себе. Це може проявлятися у формуванні негативних схем («світ небезпечний», «я безсилий»), нав’язливому відтворенні спогадів, униканні нагадувань, емоційній гіперреактивності.

Соціально-психологічні механізми. Соціальний контекст значно впливає на переживання травми. Доступ до підтримки, наявність значущих стосунків, соціальна стабільність та відчуття спільності є ключовими захисними чинниками. Натомість соціальна ізоляція, стигматизація та тривалі кризи підсилюють ризики розвитку ПТСР, депресії та тривожних розладів.

Найбільш вивченим наслідком травми є ПТСР, який включає нав’язливі спогади, уникання, негативні когнітивні зміни та підвищену збудливість. Дослідження свідчать, що 8–20% постраждалих від тяжких подій розвивають ПТСР залежно від інтенсивності травми, попереднього досвіду та соціальної підтримки.

Травма також часто стає пусковим механізмом для розвитку депресивних розладів, генералізованої тривоги, соматоформних симптомів, адиктивної поведінки, порушень прив’язаності (особливо внаслідок дитячої травматизації).

Дослідження ACEs (adverse childhood experiences) демонструють, що дитячі травми суттєво збільшують ризик психічних розладів у дорослому віці. Вони впливають на формування емоційної регуляції, стресостійкості та міжособистісних моделей поведінки.

Не всі особи, які пережили травму, розвивають патологічні стани. Резильєнтність, адаптивні копінг-стратегії, соціальна підтримка, позитивний досвід подолання — чинники, що суттєво знижують ризики психічних порушень. Сучасні моделі підкреслюють, що травма може спричиняти не лише дистрес, а й посттравматичне зростання.

Сучасні втручання спрямовані на інтеграцію когнітивних, емоційних і тілесних компонентів переживання. Найбільш доказовими вважаються:

когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) з акцентом на переробку травматичних спогадів;

EMDR-терапія (десенсибілізація та репроцесінг рухами очей);

соматично орієнтовані підходи (сенсомоторна терапія, тілесна стабілізація);

травма-фокусована терапія для дітей (TF-CBT);

психосоціальна підтримка, спрямована на покращення середовищних ресурсів.

Аналітичний огляд досліджень свідчить, що комплексні програми, які одночасно впливають на когнітивні, нейрофізіологічні та соціальні аспекти, підвищують ефективність відновлення.

Емпіричне дослідження було спрямоване на виявлення взаємозв’язку між толерантністю до невизначеності та процесами трансформації травматичного досвіду у молоді. Основна мета полягала у встановленні того, яким чином індивідуальні особливості сприйняття невизначеності впливають на адаптивні механізми переживання травми та розвиток посттравматичного зростання.

Дослідження проводилося на вибірці 66 респондентів віком від 18 до 25 років, що представляли студентську та молодіжну спільноту. Гендерний склад вибірки був наступним: 44 жінки (66,7%) та 22 чоловіки (33,3%), що забезпечує достатню репрезентативність щодо молодіжної популяції з урахуванням соціального та освітнього рівня учасників.

Для комплексного оцінювання когнітивних, емоційних та поведінкових аспектів толерантності до невизначеності та трансформації травматичного досвіду були застосовані наступні методику шкала толерантності до невизначеності, яка дозволила оцінити когнітивні та емоційні реакції на невизначені ситуації, включаючи компоненти «тривоги очікування» та «гнітючої тривоги».

1. Рівень толерантності до невизначеності. За допомогою шкали IUS-12 оцінювався рівень негативного сприйняття невизначених ситуацій. Результати показали, що більшість учасників демонструють середній рівень ТН, що узгоджується з даними попередніх досліджень, які вказують на поширеність середньої інтолерантності до невизначеності серед молоді. Це означає, що молоді люди здатні частково адаптуватися до непередбачуваних подій, проте ще залишаються вразливими до стресу в умовах високої невизначеності.

Таблиця 1.

Рівень толерантності до невизначеності у респондентів за статевою ознакою (IUS-12, n=66)

M – середнє значення; SD – стандартне відхилення.

Отже, отримані дані є свідченням того, що:

1. Прогностична тривога. Жінки демонструють трохи вищий рівень прогностичної тривоги (M=21,16) порівняно з чоловіками (M=19,81). Це вказує на тенденцію жінок до більшої потреби у передбачуваності та ясності подій, що узгоджується з попередніми дослідженнями, які виявляли підвищену когнітивну тривожність у молодих жінок.
2. Гнітюча тривога. Середній рівень гнітючої тривоги у жінок (M=13,41) також трохи перевищує показники чоловіків (M=12,33), що може свідчити про більш емоційно-перцептивну чутливість до непередбачуваних ситуацій. Водночас невелика різниця показує, що емоційна реакція на невизначеність досить подібна для обох статей.

Загальний бал за IUS-12. Загальний рівень інтолерантності до невизначеності у жінок (M=34,57) вищий, ніж у чоловіків (M=32,14), що підтверджує тенденцію до більшої вразливості жінок до негативного сприйняття невизначеності. Однак стандартні відхилення (SD=7,7 у жінок та SD=6,1 у чоловіків) вказують на значну варіативність індивідуальних показників, тобто в обох групах зустрічаються як високі, так і низькі рівні інтолерантності.

Факторний аналіз із застосуванням методу головних компонент та обертання Varimax у програмі SPSS 25.0 виявив два значущі фактори, які сумарно пояснюють 44,5% дисперсії. Перший фактор, що був інтерпретований як шкала «Прогностична тривога», забезпечує 32,45% пояснюваної дисперсії, тоді як другий фактор – «Гнітюча тривога» – пояснює 12,04%. Більшість елементів опитувальника коректно відобразилися на відповідних факторах, за винятком пунктів №1 і №12, які показали кращу співпадність із альтернативними шкалами у порівнянні з оригінальною структурою.

Зокрема, пункт №1 («Непередбачені події мене дуже засмучують») був включений до шкали «Гнітюча тривога», а пункт №12 («Я повинен уникати будь-яких невизначених ситуацій») – до шкали «Прогностична тривога».

Двофакторна модель продемонструвала такі показники відповідності: χ² = 128,45; df = 53; χ²/df = 2,42; CFI = 0,87; RMSEA = 0,071, що свідчить про помірну, але недостатню відповідність моделі емпіричним даним. У свою чергу, біфакторна модель показала значно кращу підгонку: χ² = 88,47; df = 42; χ²/df = 2,1; CFI = 0,92; RMSEA = 0,059, що відображає високу узгодженість із даними вибірки. Отримані результати корелюють із даними та підтверджують стабільність факторної структури.

Отже, спостерігається тренд на вищий рівень інтолерантності до невизначеності у жінок, що узгоджується з науковими даними про гендерні відмінності у сприйнятті стресогенних ситуацій.  Незважаючи на статистично невеликі відмінності, індивідуальні показники варіюють значно, що підкреслює необхідність враховувати персональні особливості у дослідженні психічної стійкості та посттравматичної адаптації.  Виявлені дані можуть слугувати основою для подальшого кореляційного аналізу між інтолерантністю до невизначеності та показниками посттравматичного зростання або емоційної регуляції у молоді.

Висновки. Травматичний досвід є багатовимірним явищем, що глибоко впливає на психічне здоров’я, модифікуючи емоційні, когнітивні, нейробіологічні та соціально-поведінкові процеси. Реакції на травму залежать від поєднання ризик-факторів (інтенсивність події, попередні травми, особистісні риси, соціальна ізоляція) та захисних чинників (резильєнтність, підтримка, адаптивні копінг-стратегії).

Усвідомлення цих механізмів є ключовим для ефективного прогнозування, профілактики та розробки персоналізованих інтервенцій.

Подальші дослідження мають бути спрямовані на розширення інтегративних моделей, вивчення особливостей переживання травми у різних соціальних групах, а також апробацію комплексних терапевтичних підходів, що враховують біопсихосоціальну природу психічного здоров’я.

Список використаних джерел:

1. Гошовська, Д., & Гошовський, Я. (2024). Самоспівчуття і посттравматичний стресовий розлад у мілітарному досвіді ветеранів.Психологічні перспективи, 43, 64-79. https://doi.org/10.29038/2227-1376-2024-43-hos)
2. Губеладзе, І. О. (2019). Психотравма та механізми психологічного захисту. Науковий вісник ХДУ. Серія «Психологічні науки», 31, 112–119.
3. Гуменюк, О. В. (2020). Психічне здоров’я під час війни: чинники ризику та ресурси. Соціальна психологія, 45(2), 54–62.
4. КарамушкаЛ. (2022). Психічне здоров’я персоналу організацій в умовах війни: основні вияви та ресурси. "Scientific notes of the University"KROK".  124–133. URL: https://doi.org/10.31732/2663-2209-2022-67-124-133