ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕЖИВАННЯ НАСЛІДКІВ ПСИХОТРАВМУЮЧИХ ПОДІЙ ДИТИНСТВА В ЗРІЛОМУ ВІЦІ

Психологічна травматизація є важливою проблемою сучасної науки, оскільки психотравмуючі події супроводжують життя людини: війни, стихійні лиха, насильство, втрати, серйозні хвороби та життєві кризи можуть спричиняти психологічну травму. Наслідки травми різняться залежно від її типу, віку постраждалого та інших факторів, що підкреслює необхідність глибокого вивчення цього феномену [9].

Перші дослідження травми у психології пов’язані з Ж. Шарко, який вивчав істеричні стани після травмуючих подій , П’єром Жане та З. Фрейдом, які розглядали витіснення травматичного досвіду і його вплив на поведінку [11]. Масштабні соціальні катаклізми початку XX століття, особливо Перша світова війна, сприяли виникненню терміну «shell shock», що засвідчував психічні наслідки війни [2]. Після Другої світової війни активізувалося вивчення військових неврозів і сформувалися гуманістичні та клінічні підходи до травматичного досвіду, зокрема концепція В. Франкла про пошук сенсу життя у екстремальних умовах [11]. К. Ясперс наголошував на унікальності суб’єктивного переживання травми, а Дж. Герман запропонувала модель трьох стадій відновлення після травми: безпека, опрацювання спогадів, возз’єднання з життям. Дослідження Б. ван дер Колка показали, що травма має тілесний характер і впливає на мозок та психіку [12].

Психотравмою називають подію, що перевищує здатність людини її осмислити, викликає втрату контролю та порушує ефективне функціонування. Травма може проявлятися агресією, гіперактивністю або відстороненістю і впливати на психіку та фізичний стан, а іноді призводити до серйозних психологічних розладів [1;4]. Травматичні події супроводжуються відчуттям втрати безпеки і контролю, і не всі люди, які їх пережили, отримують травму: приблизно 70% психіка самовідновлюється, а у 30% можуть розвиватися ускладнення [4;].

Реакції на травму можуть бути боротьбою, втечею або завмиранням (травматичні лещата) [4;]. Чим довше зберігається безсилля, тим тяжчими можуть бути наслідки, включаючи розвиток ПТСР. Травматична подія змінює сприйняття реальності, ставить під сумнів життя та смерть, дестабілізує особистість, обмежує саморегуляцію та визначає пошук сенсу [9].

Існують різні класифікації травм. Л. Бурбо виділяє травми приниженості, несправедливості, зради, відкидання та покинутості [3]. І. С. Якиманська виділяє травми втрати довіри, болю та безвиході. За тривалістю впливу розрізняють шокову, гостру та хронічну травми. За віком постраждалого – дитячі, підліткові, дорослі та літні травми, що можуть перетинатися. Травми умовно поділяють на великі «Т» (масштабні катастрофи, війни) та малі «t» (дрібні, але повторювані впливи).

Клінічні ознаки травми включають інтрузивні спогади, порушення сну, підвищену тривожність, агресивність, соціальну відчуженість, регресивну або ризикову поведінку, порушення повсякденної діяльності. Сучасні воєнні реалії в Україні підвищують рівень травмованості населення, особливо дітей, що робить вивчення травми актуальним для розробки психологічної допомоги.

Вікові особливості визначають вплив травми [5]. Дошкільний вік критичний для формування довіри і прив’язаності. Раннє дитинство характеризується нейропластичністю, розвитком пам’яті, емоційної регуляції та мовлення. Дошкільний вік – активний розвиток когнітивних, емоційних та ігрових функцій, формування самооцінки. Молодший шкільний вік – активне формування уваги, пам’яті, соціальних навичок. Підлітковий вік – криза ідентичності, автономія, чутливість до соціального впливу . Юнацький вік – становлення світогляду, цінностей, автономії. Рання і середня зрілість – професійна та сімейна стабільність, дозрівання префронтальної кори, емоційна регуляція. Зрілість – генеративність, передача досвіду, можливість усвідомлення і опрацювання дитячих травм.

Дитячі психотравми можуть мати відкладений ефект, проявляючись у дорослому віці тривожністю, депресією, порушенням довіри, складнощами у стосунках. Механізми психологічного захисту частково пом’якшують наслідки травм, проте без терапевтичної підтримки вони можуть стати перешкодою для самореалізації [5].

Негативний дитячий досвід (НДД) значною мірою впливає на розвиток особистості, підвищує ризик депресії, тривожних розладів, залежностей і соціальних проблем. Він змінює роботу мозку: амігдала стає надмірно активною, гіпокамп – менш функціональним, префронтальна кора – ослабленою, що ускладнює самоконтроль і регуляцію емоцій. Травма «записується» у тілі, проявляючись м’язовою напругою, болями або поведінковими патернами, і тілесні практики допомагають її інтегрувати [5;7;12].

Для оцінки НДД застосовується опитувальник ACE (Adverse Childhood Experience), визнаний ВООЗ як ефективний інструмент для дослідження факторів ризику та впливу на розвиток особистості.

Емпіричне дослідження було спрямоване на вивчення особливостей переживання наслідків психотравмуючих подій та їхнього впливу на психологічний стан дорослих респондентів. У дослідженні взяли участь 74 особи трьох вікових категорій: юнацького віку (до 20 років), ранньої зрілості (20–35 років) та середньої зрілості (35–45 років). Опитування проводилося анонімно в онлайн-форматі, що забезпечило відкритість відповідей та підвищило достовірність отриманих даних.

Для комплексної оцінки психологічного стану учасників застосовано вісім стандартизованих методик, які дозволили виміряти: рівень негативного дитячого досвіду (НДД), життєстійкість, емоційне благополуччя, самотність, а також прояви тривожності, депресії, посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та тривалого травматичного стресу (ТТС).

За результатами опитувальника НДД встановлено, що 36% респондентів мали щасливе дитинство, тоді як 64% стикалися з тією чи іншою формою негативного досвіду. Зокрема, 26% пережили одну дитячу травму, 24% — дві-три, а 14% — чотири й більше, що свідчить про суттєве навантаження та підвищений ризик розвитку психоемоційних розладів.

Оцінка життєстійкості показала, що 31% респондентів продемонстрували високий рівень життєстійкості, 49% — достатній рівень, тоді як 20% мали середній рівень ресурсності, що вказує на певні прогалини в підтримці та автономії.

Показники емоційного благополуччя засвідчили, що 69% учасників оцінюють себе як емоційно благополучних, 28% частково задоволені життям, а 3% демонструють низький рівень життєвої задоволеності.

Рівень самотності також виявився невисоким: 57% учасників мають низький рівень самотності, а 43% — дуже низький. Респондентів із високими показниками самотності не виявлено, що свідчить про достатні соціальні зв’язки та наявність оточення, на яке вони можуть опиратися.

Дослідження тривожності показало, що 24% учасників не мають тривожних симптомів, 45% мають легкий рівень тривожності, 18% — помірний, а 13% — високий. Аналіз взаємозв’язків цих показників довів, що тривожність має поліфакторну природу та формується під впливом не лише дитячих травм, а й актуальних стресових умов.

У вимірі депресії встановлено, що депресивна симптоматика відсутня у 19% респондентів, 40% мають легку депресію, 22% — помірну, 12% — виражену, а 5% — тяжку депресію. Вищі депресивні прояви частіше спостерігалися у респондентів із НДД від 1 до 5 балів при середніх показниках життєстійкості (24–36 балів).

Показники ПТСР за шкалою PCL-5 продемонстрували, що 32% учасників не мають або мають мінімальні симптоми ПТСР, 38% — низьку ймовірність ПТСР, 22% — помірні прояви, 3% — високу ймовірність клінічного ПТСР, а 5% — тяжкі прояви. Найвищі значення ПТСР (65–79 балів) зафіксовано у чотирьох респондентів, у яких життєстійкість залишалася на рівні середніх значень (24–37 балів), що вказує на обмежені внутрішні ресурси протидії стресу.

Оцінка ТТС показала, що 39% респондентів не мають або мають мінімальні симптоми, 34% — легкі прояви, 15% — помірні, тоді як 7% продемонстрували помірно тяжкі симптоми і 5% — тяжкі. Лише один респондент мав критичну комбінацію: високий ПТСР, високий НДД і низьку життєстійкість.

Отримані результати дали змогу визначити поширеність негативних дитячих подій серед респондентів, оцінити рівень наявних ресурсів підтримки в дитинстві та їхній вплив на психологічний стан у дорослому віці. Також було виявлено, яким чином НДД, життєстійкість і наявні психологічні симптоми взаємопов’язані між собою, які фактори є ризиковими, а які — захисними щодо розвитку тривожних, депресивних і посттравматичних проявів.

У межах проведеного емпіричного дослідження було здійснено кореляційний аналіз взаємозв’язків між рівнем негативного дитячого досвіду (НДД), показниками життєстійкості та низкою психологічних характеристик дорослих респондентів. Отримані результати засвідчили наявність послідовних статистично значущих тенденцій, що відображають вплив травматичних подій дитинства на емоційне функціонування у зрілому віці, а також демонструють роль життєстійкості як важливого захисного ресурсу.

Таблиця 1

Кореляційний аналіз взаємозв’язку показників НДД та життєстійкості до показників благополуччя, життєстійкості, тривоги, депресії, ПТСР і ТТС

Негативний кореляційний зв’язок між НДД та суб’єктивним благополуччям (r = –0,33) свідчить про зниження рівня благополуччя зі зростанням інтенсивності пережитих у дитинстві психотравмуючих подій. Слабко-позитивна кореляція між НДД і самотністю (r = 0,18) вказує на тенденцію до збільшення соціальної ізольованості в дорослому віці. Хоча зв’язок між НДД і тривожністю є мінімальним (r = 0,08), депресивна симптоматика демонструє помірний позитивний взаємозв’язок (r = 0,30), що узгоджується з емпіричними даними щодо впливу дитячої травматизації на формування депресивних переживань.

Показники також відображають позитивну кореляцію НДД із симптомами ПТСР (r = 0,24) та виражену асоціацію з ТТС (r = 0,33), що свідчить про підвищену ймовірність розвитку посттравматичних реакцій та соматизованої симптоматики при накопиченні негативних досвідів у дитячому віці. Такі результати підтверджують наявність кумулятивного характеру впливу травматизації та її тривалих наслідків у дорослому житті.

Життєстійкість, своєю чергою, продемонструвала переважно негативні кореляційні зв’язки з ключовими показниками психологічних труднощів: самотністю (r = –0,27), тривожністю (r = –0,18), депресією (r = –0,30), симптомами ПТСР (r = –0,25) та ТТС (r = –0,40). Найбільш виражений захисний ефект виявлено щодо хроніфікованих посттравматичних симптомів, що підкреслює значущість життєстійкості як буферного чинника в процесах подолання наслідків психотравматизації. Водночас позитивний зв’язок між життєстійкістю та рівнем благополуччя (r = 0,44) засвідчує її вагомий внесок у підтримання позитивного емоційного стану та загального психічного здоров’я.

Отримані результати свідчать, що негативний дитячий досвід має тривалий і багатовимірний вплив на емоційне та психологічне функціонування особистості, сприяючи розвитку депресивних, посттравматичних та соціально-емоційних труднощів. Водночас життєстійкість виступає важливим компенсаторним механізмом, який знижує інтенсивність негативних проявів та сприяє збереженню психічного благополуччя.

Загалом проведений кореляційний аналіз указує на доцільність інтеграції компонентів розвитку життєстійкості у програми психокорекційної та реабілітаційної спрямованості, орієнтовані на подолання наслідків психотравмуючого досвіду дитинства.

Проведене емпіричне дослідження дозволило комплексно проаналізувати особливості переживання наслідків психотравмуючих подій дитинства та їхній вплив на психологічний стан дорослих респондентів.

Опитування показало, що понад половина учасників (64%) мали досвід психотравмуючих подій у дитинстві, а майже кожен сьомий пережив кілька типів травм, що вказує на значну поширеність кумулятивної травматизації. Структура НДД свідчить про різний ступінь уразливості респондентів та потенційні ризики для розвитку емоційних та психічних порушень у зрілому віці.Проте результати оцінки життєстійкості демонструють, що більшість учасників мають достатній або високий рівень ресурсності (80%), однак у п’ятої частини вибірки виявлено середній рівень життєстійкості, що потенційно знижує їхні можливості протидіяти стресорам та ефективно опрацьовувати наслідки пережитих травм.

Аналіз емоційного благополуччя показав переважно позитивний загальний стан: майже 70% респондентів задоволені життям, що вказує на наявність адаптивних механізмів. Низькі показники самотності в більшості учасників також підтверджують наявність підтримуючого соціального середовища, яке може виступати вагомим захисним чинником.

Водночас оцінка психопатологічних симптомів виявила неоднорідність психологічного стану. Хоча помірні та високі рівні тривоги, депресії та ПТСР спостерігаються у меншої частини вибірки, ці показники демонструють тенденцію до зростання зі збільшенням рівня НДД. Найвищі значення ПТСР і ТТС зафіксовані в осіб із комбінацією значних дитячих травм і недостатніх особистісних ресурсів, що підтверджує мультиплікаційний ефект травматизації.

Проведений кореляційний аналіз поглиблено підтвердив ці взаємозв’язки. Зокрема встановлено, що вищий рівень НДД асоційований зі зниженням емоційного благополуччя, посиленням депресивних симптомів, тенденцією до підвищення самотності та зростанням проявів ПТСР і соматизованої травматичної симптоматики. Такий патерн узгоджується з сучасними уявленнями про кумулятивний і довготривалий вплив травм дитинства на психічне здоров’я.

Життєстійкість, навпаки, проявила себе як потужний захисний чинник: її підвищення пов’язане зі зменшенням рівня депресії, тривожності, ПТСР та ТТС, а також зі зростанням суб’єктивного благополуччя. Особливо виражений захисний ефект життєстійкості простежено щодо хронічних посттравматичних реакцій, що підкреслює її ключову роль у процесах посттравматичного відновлення.

Узагальнюючи отримані результати, можна зробити висновок, що негативний дитячий досвід формує підвищену вразливість до психологічних труднощів у дорослому віці, тоді як життєстійкість відіграє критичну роль у послабленні впливу травматичного минулого та підтримці психічного здоров’я. Співвідношення цих чинників визначає індивідуальну траєкторію психологічного розвитку та адаптації.

Результати дослідження підтверджують доцільність включення програм розвитку життєстійкості, навичок саморегуляції та психоемоційної підтримки до психокорекційних і превентивних заходів, спрямованих на роботу з особами, які пережили психотравмуючі події дитинства. Такі програми можуть суттєво зменшувати ризики формування тривожних, депресивних і посттравматичних розладів та сприяти зміцненню внутрішніх ресурсів особистості.

Список використаних джерел

1. Авторський колектив (Н. Несенюк, Н. Чудаєва, О. Мурашкевич). Довідник «Травматичні події: психологічна підтримка та самодопомога» : монографія. Київ : 2022. С. 91
2. Блінов О.А. Бойова психічна травма : монографія. Київ : Талком, 2019. 700 с.
3. Бурбо Л. П’ять травм і масок, які заважають бути собою : монографія. Київ : Софія, 2014.
4. ГО «ЦПД «Конфіденс» за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Робота з людьми, які пережили травматичні події : монографія. Київ : 2024
5. Джексон Наказова Д. Уламки дитячих травм. Чому ми хворіємо і як це припинити : монографія. Київ : BookChef, 2022
6. Лупійчук С. Психологічна характеристика внутрішніх та зовнішніх чинників психічної травми [Електронний ресурс] : монографія. Тернопіль : 2024. С. 163–164. URL: http://psr.wunu.edu.ua/wp-content/uploads/2025/01/Tom-1.-Mizhnarod.konf.-2024.pdf#page=164
7. Рева В. Етапи розвитку мозку людини з моменту народження : монографія. 2023
8. Робаківська Ю.П. Психологічна травма та її вплив на життя людини [Електронний ресурс] : монографія. URL: https://files.znu.edu.ua/files/Bibliobooks/Inshi69/0050617.pdf#page=138
9. Туриніна О.Л. Психологія травмуючих ситуацій : монографія. Київ : В.Д. Персонал, 2017
10. Charcot J.-M. Clinical Lectures on Diseases of the Nervous System : monograph. Paris : b. v., b. r., 1887
11. Freud S. The Aetiology of Hysteria : monograph. Vienna : b. v., b. r., 1896
12. Van der Kolk B. The Body Keeps the Score : monograph. New York : Penguin Books, 2014