ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ СИНДРОМУ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ У ПРАЦІВНИКІВ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ

Соціальна сфера є однією з ключових галузей професійної діяльності, у якій фахівці перебувають у зоні ризику виникнення синдрому емоційного вигорання. Щоденна робота соціальних працівників тісно пов’язана з інтенсивною комунікацією та взаємодією з різними категоріями населення. Важливу роль у формуванні вигорання відіграють складні й напружені міжособистісні стосунки в системі «людина – людина»: між спеціалістом і клієнтом, між керівником та підлеглими під час вирішення конфліктів, між професійною самооцінкою працівника та ставленням до нього колег.

Проблематика синдрому емоційного вигорання активно вивчалася як у вітчизняній, так і зарубіжній психології. Вперше цей феномен описав у 1974 році психіатр Х. Фрейденберг, охарактеризувавши стан осіб, які надають допомогу в умовах інтенсивної взаємодії з пацієнтами та перебувають у постійно напруженій емоційній атмосфері. Подальший розвиток дослідження проблеми знайшов відображення у працях вітчизняних і закордонних учених, що розкривали сутність, структуру та діагностичні підходи до вивчення вигорання (Х. Фрейденберг, У. Шуфелі, К. Маслач, В. Бойко, Н. Водоп’янова, С. Максименко, Л. Карамушка, Г. Ложкін, М. Смульсон, Т. Форманюк, Т. Зайчикова, А. Юр’єв, І. Кущ, М. Буриш, Н. Левицька, О. Старченкова та ін.). Певні аспекти синдрому досліджувалися серед представників різних професійних груп: медичних працівників (Г. Каплан, Г. Робертс, Б. Дж. Седок, В. Семеніхіна, К. Черніс та ін.), соціальних працівників (Т. Марек, К. Ван Вак та ін.), спортсменів (Б. Вайт, В. Могран, А. Хакней та ін.)

Згідно з результатами вітчизняних досліджень, найбільш уразливими до розвитку синдрому емоційного вигорання є представники професій, діяльність яких передбачає інтенсивну комунікацію з людьми, – лікарі, педагоги, психологи, соціальні працівники, рятувальники, співробітники правоохоронних органів. Встановлено, що майже 80% працівників соціальної сфери мають ті чи інші ознаки вигорання; у 7,8% випадків спостерігається виражена форма синдрому, що може зумовлювати психосоматичні та психовегетативні розлади. Інші дослідження засвідчують: у близько 73% представників цієї професійної групи простежуються різні рівні прояву синдрому, а приблизно у 5% фіксується фаза виснаження, яка виражається у відчутті емоційного спустошення, соматичних і вегетативних порушеннях.

Американські науковці К. Маслач і С. Джексон підкреслюють, що найбільший ризик виникнення «професійного вигорання» характерний для комунікативних спеціальностей, де основним змістом праці є міжособистісна взаємодія [6].

Аналіз різних наукових підходів до цього феномену свідчить, що найчастіше його розглядають як поступову втрату енергетичного ресурсу – емоційного, когнітивного й фізичного. Це проявляється у вигляді симптомів емоційного та інтелектуального виснаження, фізичної втоми, відчуження від професійної діяльності та зниження задоволення від неї [1; 2; 3; 4; 5].

Емпіричне дослідження було спрямоване на вивчення психологічних особливостей прояву синдрому емоційного вигорання у працівників соціальної сфери.

Дослідження проводилося на базі Департаменту соціальної політики Луцької міської ради, Центру надання адміністративних послуг у місті Луцьку та Центру надання адміністративних послуг Луцького району. У вибірці взяли участь 54 особи віком від 23 до 52 років.

З метою досягнення поставленої мети дослідження був застосований комплекс психодіагностичних методик, які пройшли апробацію в українських умовах та мають задовільні психометричні характеристики.

У дослідженні ми використовували такі методики: методика діагностики рівня емоційного вигорання (В. Бойко); методика оцінки самооцінки емоційних станів (А. Уессман, Д. Рікс); методика діагностики рівня емпатійних здібностей (В. Бойко); методика CISS (Coping Inventory for Stressful Situations) (Endler, Parker, 1990).

У результаті проведеного теоретико-емпіричного дослідження було всебічно проаналізовано психологічні чинники емоційного вигорання працівників соціальної сфери та визначено особистісні ресурси, що запобігають його розвитку.

Визначено, що структура синдрому включає три фази – напруження, резистенцію та виснаження, які проявляються у вигляді тривоги, депресивності, емоційного дефіциту, редукції професійних обов’язків та відчуження від клієнтів [1; 2; 3; 4; 5].

Емпіричний аналіз засвідчив, що більшість опитаних працівників мають середній рівень сформованості емоційного вигорання, що свідчить про наявність помірних ознак психоемоційного виснаження без критичного порушення професійного функціонування. Найбільш вираженими є такі симптоми, як переживання психотравмуючих обставин, незадоволеність собою та загнаність у клітку, що відображає суб’єктивне відчуття внутрішнього тиску та обмеженості професійних можливостей.

Виявлено, що високі показники за шкалами тривоги, депресії та емоційного реагування суттєво корелюють із фазою напруження та виснаження, тобто емоційна нестабільність і внутрішня напруга є предикторами вигорання. Натомість емоційна врівноваженість, піднесений настрій і впевненість у собі виконують буферну функцію, знижуючи ризик формування хронічного стресу.

Аналіз емпатійних каналів показав, що оптимальний рівень раціональної емпатії є профілактичним чинником вигорання, оскільки допомагає утримувати професійну дистанцію та регулювати емоційні реакції. Водночас надмірна емоційна емпатія, поєднана зі слабким самоконтролем, підвищує ризик афективного виснаження.

Доведено, що ефективні копінг-стратегії виступають ключовим ресурсом протидії вигоранню. Зокрема, проблемно-орієнтований копінг сприяє конструктивному вирішенню складних ситуацій і зниженню рівня напруження, тоді як емоційно-орієнтований і уникальний копінг посилюють симптоми вигорання, формуючи неадаптивні захисні механізми.

Встановлено наявність значущих кореляцій між фазами емоційного вигорання та показниками емоційного стану й емпатії. Так, високий рівень тривоги та пригніченості позитивно пов’язаний із редукцією професійних обов’язків і емоційною відчуженістю, тоді як енергійність і впевненість у собі корелюють із нижчими показниками вигорання.

Перспективи подальших наукових розвідок полягають у поглибленому вивченні взаємозв’язків між емоційним вигоранням і широким колом особистісних, мотиваційних та соціально-психологічних чинників. Подальші дослідження мають бути спрямовані на формування інтегративної моделі, яка поєднує індивідуальні, емоційно-копінгові та організаційно-психологічні чинники, що визначають стійкість фахівців соціальної сфери до професійного виснаження.

Список використаних джерел

1. Брецко І. І. Психоемоційне вигорання особистості: теоретико-методологічні аспекти. Актуальні проблеми психології : зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України. Т. Х. : Психологія навчання. Генетична психологія. Медична психологія. Вип. 16. Київ. 2010. 79 с.
2. Брецко І. І. Психологічна симптоматика емоційного вигорання особистості. Проблеми сучасної психології : Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С. Костюка НАПН України. Кам’янець-Подільський. 2011. 119 с.3. Вакуліч Т. М. Психологічні особливості поведінки підлітків у мережі Інтернет. Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. 2006. Т. VIII, Вип. 2. С.41–47.
3. Карамушка Л. М. Психологічні чинники професійного вигорання працівників державної фіскальної служби України : монографія. Київ - Кам’янець-Подільський. 2006, 2015. 254 с.
4. Міщенко М. С. Особливості дослідження синдрому емоційного вигорання за допомогою методики «діагностика рівня емоційного вигорання. Young Scientist. № 4 (19). 2015. 103–105.
5. Maslach С. Burnout: A multidimensional perspective. Professional burnout: Recent developments in the theory and research. Washington. 2018. 19–32.