Усвідомлення і рецепція власного біосоціального хронотопу постає однією з визначальних базових екзистенційних проблем людини, без вирішення якої психологічні координати її життєдіяльності видаються дифузними і розбалансованими. Як відомо, хронотоп, будучи унікальним індивідуальним синтезом часово-просторових ототожнень особистості, є насамперед системною інтеграцією просторово‑часових, соціокультурних і екзистенційних параметрів її досвіду, що структурують ідентичність, життєві сенси і поведінкові тактики і стратегії. Звичайно, що війна як і інші екстремальні чинники постає основною причиною кардинальної деформації особистісного хронотопу. У контексті наших досліджень ідеться про те, що кризи воєнного часу, руйнівні й травмогенні воєнні події істотно впивають на усвідомлення звичної цілісності життєвого простору й часу, заміщуючи їх фрагментарним, нестабільним та загрозливим хронотопом життя як виживання, як долання страхів, тривоги, фрустрації, депресії та інших патогенних симулякрів, що затьмарюють особистісний психопростір (Гошовський, Гошовська, 2021; 2024).
Воєнний хронотоп доцільно трактувати крізь призму різновидової депривації, яка досить часто набуває ледь не панпсихічного значення для пересічної людини. Деприваційний характер численних обмежень психо- і соціогенези особистості проявляється як у найтиповіших вимірах (просторовий (втрата домівки, переміщення, обмеження свободи руху); часовий (втрата прогнозованого майбутнього, «застиглий» або циклічний час); соціальний (розрив стосунків, ізоляція, смерть значущих інших); смисловий (руйнування життєвих планів і ціннісних орієнтацій), так і в глибинно індивідуальному підсвідомому переживанні тотальної загрози своєму життю, біологічному острахові за високу ймовірність раптової смерті через обстріли, бомбардування, вибухи, руйнування тощо.
Зазвичай відбувається порушення й хаотизація темпоральної та хроноскопічної картини світу й життєвої перспективи. Якраз через війну у депривованому воєнному хронотопі домінують гіперфіксація на теперішньому моменті, редукція образу майбутнього, травматизація минулого через флешбеки й нав’язливі спогади. Відбувається добре помітна екзистенційна загостреність переживання часу, який сприймається як крихкий, обмежений і потенційно перерваний, що знову ж таки гостро актуалізує страх смерті, втрати сенсу, але водночас може посилювати усвідомлення цінності життя і насолоди кожним моментом буття. Депривований хронотоп активізує (і культивує) регресивні й захисні трансформації людської психіки, сприяючи спрощенню образу світу (дихотомія «свій – чужий», «наші – вороги»), звуженню мотиваційної сфери до базових потреб, домінуванню автоматизованих, стресових афективно-поведінкових реакцій.
Безперечно, фундаментальним підходом постає усвідомлення і трактування власної тілесності як центру переживання хронотопу війни. Унаслідок високої ймовірності руйнування символічних опор зростає роль тілесних відчуттів (біль, напруження, втома), через які людина «якориться» в теперішньому, маючи лише невизначені надії на «завтрашній мирний ранок». По суті, відбувається своєрідне розщеплення особистісної ідентичності, дихотомія модусу самоусвідомлення, внаслідок чого виникає суперечність між «довоєнним Я» і «воєнним Я», що може проявлятися у відчутті внутрішньої чужості, втраті безперервності життєвої історії, «хронотопної робінзонади».
Отож депривований хронотоп воєнного часу варто розглядати насамперед у ключі амбівалентності/дихотомійності. Слід відзначити, що разом із деструктивними наслідками різновидова депривація може створювати умови для переосмислення життєвих цінностей, зростання особистісної зрілості, формування нових смислів і форм солідарності та інших адаптаційно-досвідних позитивів.
Важливими завданнями психологічної ревіталізаційної допомоги в реконструкції зазвичай травмованого і деконструйованого хронотопу є наголос на відновленні відчуття часової перспективи, символічне «вкорінення» у безпечний простір, інтеграція травматичного досвіду в цілісну життєву наративну структуру. Дуже істотним є налаштування людини на ресемантизацію та поствоєнну ресимволізацію власного екзистенційного простору й часу. Оптимістичною траєкторією розвитку повинно стати подолання депривованого хронотопу, що пов’язане з переходом від стратегії виживання до стратегії життя, від зруйнованого часу теперішнього – до позитивного простору можливого майбутнього.
Джерела та література:
- Гошовський Я. (2024). Мілітарний досвід у легенді життєвого шляху особистості. Психогенеза особистості: норма і девіація : зб. наук. статей і тез; гол. ред. Я. Гошовський. Луцьк : ФОП Мажула Ю.М., 6–11
- Гошовський Я., Гошовська Д.(2021). Психологічна специфіка екзистенції особистості в умовах депривованого хронотопу. Соціальна адаптація особистості в сучасному суспільстві, ортобіоз та паліативна допомога : матеріали VІIІ науково-практичної конференції з міжнародною участю (10-12 січня 2021 року, м. Луцьк) https://www.inforum.in.ua/conferences/26/85/669
- Гошовський Я., Гошовська Д. (2021). Психологічні особливості просторово-часової депривації та стигматизації особистості. Психологічні перспективи. 38.10–21.
inforum.in.ua@ukr.net